Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
І, мабуть, того ж таки дня я вперше відчув і себе особистістю. Одначе мова зараз не про це. А сталося ось що: у душу мені запав один образ, якому судилося зберегтись у ній на все життя. Ми багато чого бачимо й багато чого запам’ятовуємо, але то зовсім інша річ. А отаких справді глибоких образів, як цей, що про нього я кажу, котрі з роками стають для нас дедалі живіші, немов плин часу не затьмарює їх, а навпаки, з кожним роком знімає покров за покровом, відкриваючи їхню приховану суть, про яку ми спершу лише невиразно здогадувалися,— таких образів нам трапляється дуже мало. Цілком можливо, що останній покров так і не впаде, бо на це не вистачить нашого життя, але образ чимдалі прояснюється, і чимдалі міцніє наше переконання, що яснота — суть образу чи вияв його суті й що без цього образу все наше життя було б лише старою плівкою, намотаною на котушку й кинутою в шухляду письмового стола до листів, які ніколи не дочекаються відповіді.
Образом, що запав мені в душу того дня, було обличчя Анни на воді, дуже спокійне, із заплющеними очима, під темним зеленкувато-пурпуровим небом, у якому пролітала чайка.
Цим я не хочу сказати, що того ж таки дня й закохався в Анну. Тоді вона була ще дівчинкою. Це прийшло потім. Та навіть якби я й ніколи не закохався в неї, чи ніколи б більше її не побачив, чи навіть пройнявся огидою до неї, цей образ однаково залишився б у моїй душі. Згодом був час, коли я звільнився від кохання до Анни. Вона сказала, що не піде за мене, і невдовзі я одружився з Лойс, дівчиною гарнішою за Анну,— з тих, на яких озираються на вулиці,— і я кохав Лойс. Але цей образ не залишав мене й тоді і все яснішав у міру того, як спадали покрови, і обіцяв ще більшу ясноту надалі.
Отож, коли через багато років, мрячного дня на початку весни, я вийшов із соснового гаю й побачив обвуглену колоду на білому піску, де хтось відпочивав, я згадав той наш день на природі влітку 1915 року, останній перед моїм від’їздом на навчання.
Їхав я не хтозна в який далекий світ. Усього-на-всього до університету нашого штату.
— Ой синку,— сказала мати,— ну чом ти не хочеш поїхати до Гарвардського чи Прінстонського університету? — Як на жінку з арканзаської глушини, моя мати була чудово обізнана з престижними навчальними закладами.— Або хоч би до Вільямстауна. Кажуть, там дуже пристойний коледж.
— Я уже вчився у школі, в яку ти мене віддала,— одказав я,— і вона була страх яка пристойна.
— Або ж до Віргінського університету,— провадила вона, дивлячись на мене ясними очима й не чуючи жодного мого слова.— Там учився твій батько.
— Ну, для тебе це, мабуть, не бозна-яка рекомендація,— озвався я і подумав, як же дотепно я це утнув. На той час я уже взяв собі за звичай у суперечках з нею підпускати натяки на батькову втечу.
Та вона й цього не почула. Вона правила своєї.
— Якби ти вчився на сході, тобі було б зручніше приїздити до мене на літо.
— Там тепер воюють,— мовив я.
— Війна скоро закінчиться,— не вгавала вона,— і тоді буде зручніше.
— Еге ж, а тобі буде зручніше казати знайомим, що я вчуся в Гарварді, а не в такій богадільні, як наш університет, про який вони зроду не чули. Та й назви штату не чули, де він є.
— Я хочу тільки одного, синку,— щоб ти навчався у пристойному закладі, де можна завести пристойних друзів. Ну, і я вже казала,— щоб тобі було зручно приїздити до мене влітку.
(Останнім часом мати багато говорила про те, що хоче знов поїхати до Європи, і їй страшенно дошкуляла війна. Граф подався геть уже давненько, перед самою війною, і вона знов лагодилася за океан. І таки поїхала, вже після війни, але нового графа не привезла. Мабуть, розважила, що одруження з графами надто дорого коштує. Наступного разу вона вийшла заміж за Молодого Адміністратора).
Ну, а я сказав їй, що не хочу навчатися в пристойному закладі, не хочу заводити пристойних друзів, не збираюся їздити до Європи й не братиму від неї ніяких грошей. Останні слова, про гроші, вихопились у мене зопалу. Вони були чистісінькою бравадою, але їх дія настільки перевершила всі мої сподівання, що відмовитись від них і зіпсувати весь ефект уже просто не випадало. То був удар під дих. Він мало не звалив її. Навряд чи вона колись чула такий тон від кого-небудь, зодягненого в штани. Та все ж вона ще намагалася переконати мене, одначе я затявся на своєму — і ані руш. Протягом наступних чотирьох років я тисячу разів кляв себе за цю дурість. Я мив посуд у дешевому ресторанчику, приробляв передруком на машинці, а в останній рік уже працював по кілька годин у газеті — і весь той час згадував, як сам позбавив себе близько п’яти тисяч доларів тільки тому, що вичитав десь, ніби справжньому чоловікові належить утримувати себе в коледжі власною працею. Щоправда, мати все ж таки надсилала мені гроші. На різдво та на день народження. Я брав їх і влаштовував собі кількаденний бенкет, справжній бенкет, з добрячою випивкою, а потім знов повертався до миття посуду чи до чого там ще. До війська мене не взяли. Виявилося, що я плоскостопий.
А от суддя Ірвін вирушив на війну і повернувся у захваті. Він був полковником артилерії і чудово там розважився. Одразу потрапивши на фронт, він мав доволі часу, щоб закидати німців залізяччям і, припадаючи до землі, дістати у відповідь чимало того ж самого добра. В іспано-американській війні23 усе обмежилося для нього дизентерією у Флоріді. Зате тепер він почував себе цілковито щасливим. Він упевнився, що всі попередні роки, коли він сидів до пізньої ночі, складаючи карти Цезаревих походів та майструючи діючі моделі катапульт, баліст і таранів за стародавніми й середньовічними зразками, не минули марно. І вони таки не минули марно, принаймні для мене, бо малим хлопцем я допомагав майструвати ті машинки, і вони були справді дивовижні. Принаймні для хлопчика. Та й війна не
