Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Після одного з таких об’їздів Андрію з Яремою надавалося три дні відпочинку. Відпочивши добре нічку, хлопці розважались, кидаючи ножі, та вправлялися, стріляючи з лука. Під вечір Ярема, змовницьки віддаливши Андрія від розвеселілого гурту козаків, оповів йому, що весь час думає про Ольгу і таки кортить йому хоч краєчком ока побачити дівчину. Андрій співчутливо вислухав його, а потім, глузуючи, запитав:
— Вікторе, а як же «твої» діти Станко з Мілком, а Розена?
Ярема, посміхаючись, дивився на Андрія, а тоді, зареготавши, випалив:
— А я і не відмовлявся від дітей, а на Ольгу таки хочеться подивитися. Прикипів я тоді до неї, та життя нас розвело!
А тоді, опустивши голову, замислено мовив:
— Що ти розумієш, Андрію, в козацьких справах… Он у тебе вже синок, незабаром — і оком не моргнеш, ба — і він козаком буде, тебе замінить… А мене хто?
Та Андрій, притиснувши за плечі побратима, вимовив:
— Вікторе, вільному воля, а спасенному — рай. Слухай своє серце, я завжди буду поряд з тобою!
До сотника Гусака таки пішли вдвох прохати відлучки до міста, і коли Петро невдоволено поглянув на Ярему, Андрій також замовив за нього слово, отож сотник погодився, покладаючись на Підлужного. Тож вже за хвильку вони купалися в річці, а коли почали голити щетину, Ярема пригадав свічадо, яке Ольга тримала перед ним колись, і він уже, хоч і неголений, готовий був бігти до любої його серцю Ольги. Андрій оглянув з усіх боків квапливого залицяльника і, залишившись вдоволеним його козацьким виглядом, ляснув по потилиці, промовивши:
— А це тобі, щоби не зазнавався!
Заспішили в напрямку храму, який стояв поза замком у місті. Вийшовши на соборний майдан, відразу дали собі раду, де шукати будиночка Меланки та її доньки Ольги. Після майдану Ярема так припустився йти, що Андрій мусив бігти за ним підтюпцем. Зупинилися побіля хатини, і тут Ярема застиг у нерішучості, а тоді, ніяково посміхнувшись, попрохав Андрія:
— Піди все вивідай, ти ж мій побратим, а я за тебе піду хоч на край світу, от божуся! — і перехрестився.
Андрію вже нічого не лишалося, як йти дізнаватися, чи вільна його мила, що найбільше хвилювало Ярему.
Підійшов до хати Меланки, і тільки хотів тарабанити у віконце, як почув жіночий голос:
— Кого це лиха година носить? Добрі люди вже ночувати збираються!
Андрій, озирнувшись, побачив тітку Меланку, яка стояла позаду нього, взявшись у боки.
— Ми до вас, тітонько! Це ми з Віктором того року на постої були, — промовив Андрій, посміхаючись.
— Знаєш, хлопче, скільки люду у нас на постої було, і що, всі тепер знову до мене в хату? — майже прокричала Меланка й рішуче пішла до дверей.
— Та я не сам і прийшов, там на вулиці Віктор… Йому б Ольгу вашу побачити, летів до неї як на крилах! — швидко випалив Андрій.
— Летів, летів, та не долетів. Запізно вже, Ольга відмовилась від мирського життя… При монастирі вона, послушниця… — сумно мовила Меланка і зайшла до хатини.
Андрій, не знаючи, що далі казати, стояв, дивлячись, як за Меланкою зачинились двері. Аж тут на подвір’ї де не взявся Ярема, ніби відчувши, що коїться щось не так. Поглянувши на нього, Андрій спустошено вимовив:
— Вікторе, Яремо! А Ольги немає вдома, зовсім пішла до монастиря. Отакої…
Ярему ці слова вразили, немов на льоту чужинська стріла, і він незрушно дивився то на Андрія, то на зачинені двері Меланчиної хатини. Андрій, відчувши тугу і спустошеність побратима, взяв його за плечі, примовляючи:
— …Пішли, брате, не доля твоя, кажуть, у монастир пішла… Вертаймося до сотні.
Ярема слухняно почвалав за Андрієм, та коли вже були побіля коней, неначе прокинувшись, вигукнув:
— Піду до тіточки Меланки… Дізнаюсь, у якому монастирі вона, а якщо нагода трапиться, піду в монастир, погляну на неї, може, слово мовить!
Андрій безпорадно розвів руками — мовляв, як знаєш. Ярема жваво перетнув подвір’я й загрюкав у двері. Меланка таки відчинила двері й з мовчазним питальним виразом обличчя дивилася на Ярему.
Андрій також наблизився до дверей, вичікуючи, що воно буде далі.
— Тіточко Меланіє, я Віктор, той, що ви не проти були мене за зятя мати… От я і повернувся, — почав говорити Ярема.
— Та бачу, Вікторе, що це ти, дорогенький мій, бравий та любий доньці моїй. Але не я її примушувала життя своє молоде затворити за мурами монастирськими! — зі сльозами на очах мовила Меланка.
Тут Ярема, не витримавши материнських сліз, прихилив, погладжуючи, Меланчину голову до себе і почав утішати. Андрій стояв, розгублено дивлячись на це сумне видовище.
— Тіточко, ви скажіть, де той монастир, я розшукаю її. Вона побачить мене та повернеться в мир… — бубонів Ярема.
