Темнота - Улас Олексійович Самчук

— Яка я рада. Андрійчику, що ти дома! — присіла вона на ліжко, обняла, цілувала, пестила. — До мене тут заходили, дзвонили, питали. Ціла купа листів. Телеграми. Преса. А я одно — чекаю. Слідкувала за кожним твоїм рухом, читала всі статті про тебе, подзвонила до бібліотеки, туди приходять всі провінційні газети. А як чекала листів, зовсім так, як колись у Каневі. А ти писав мало, мало, дуже мало. І дуже коротко. Розумію, розумію — мовчи!

А потім сама принесла сніданок, відмовила всі відвідини, казала, що так: приїхав, але хворий, має гарячку. Питали, чи не треба доктора. Він вже має доктора — дякую, дякую. Приносить лише головні витинки газет і важливіші листи. Велика радість: звільнили Мар'яну, ось її лист, писала сухо і коротко: «Дорога сестро! Іван усе ще там. Не можу нічого сказати, що з ним станеться. Бачила його лише раз і то мигцем здалека, і не пізнала б, коли б не сказали, що то він. У нас ніби все в порядку. Вірочка виросла, вчиться, співає. Наші всі здорові, всіх вітають. Вітай Андрія — твоя М.»

Андрій розповів про свою зустріч з Петровим.

— Мені здається, що його випустять… Андрійчику! Але у тебе сивини! — Стояла біля нього і рукою кошлатила його волосся і дійсно була здивована, що в нього їх стільки і що, майже, вперше помітила. Схаменулася, що вирвалось це зауваження, можливо йому не приємно, але він нічого, посміхнувся і лише додав:

— Сходить мудрість. — І розповів їй цікавіші моменти подорожі, між іншим зустрічав в Донбасі Кандорових синів, обидва дійсно ллють сталь, старший одружений і має дочку Фросю. Дуже раділи із зустрічі.

Обідали у їдальні, Андрія дивує багато речей, якісь японські чайники, якісь нетутешні тарілки, але нічого не питав. У кабінеті також зміни: стіл справжній письмовий з кріслом поручним і килимком під ногами, і полиці, заповнені не лише старими, ще з ванної, книгами, але й цілими стосами нових книжок, таких, що про них Андрій не раз мріяв. Цінне видання Брема, що його колись вже мав Андрій, але в революцію затратив, енциклопедія Брокгавза російською мовою, кілька річників «Київської Старини». У Андрія загорілись очі, як це побачив.

— Ти, Ольго, чудо! — викрикнув. — Де ти все це дістала? І нові картини — Бурачека, Федора Кричевського, Нарбута. — Ну, знаєш, ну знаєш… — повторював Андрій. — Це прекрасно, ти в мене справді «герой труда і революції».

Весь цей великий, довгий день Андрій має для себе, дивується, розмовляє, переглядає пошту, бавиться з малим Андрійчиком, якого ніяк не забув, і привіз для нього великого ведмедя. Ганна до сліз зворушена, — «що ви і за нього смаркатого пам'ятали», і горда, горда і щаслива.

— Я вже було думала: загинемо. Аж, дивись, Матінка Небесна зжалилась над нами, а яку ви жінку маєте. Яке то щастя! Тільки за вас і тільки за вас, і все до мене: а Ганно зробім йому те, а зробім йому…

— Ганно! — перебила Ольга.

— Що ви розспівалися? — Ганна засоромилась, замовкла, очі її сяють. — А дивись, Андрію, що Ганна зробила, — і показала чудову вишивку. Уставки.

— А! — засоромилась Ганна. — Отаке… Щось воно мені не вдалося, нема добрих ниток… Ні полотна, ні канви… Коли б ви та бачили, як то ми бувало вишивали, — заспівала Ганна, почервонівши, ніби їй чогось соромно.

А Андрійко завзятюще возиться із своїм ведмедем, великий Андрій долучився й собі до них, і вони ось утрьох сидять на килимі Андрієвого кабінету і чого тільки не вигадують. Ось з-під столу вилазить ведмедисько і реве: ууугугу-ууугугу! а великий Андрій страх, як боїться. І це дуже подобається маленькому Андрієві, який аж заливається реготом з такого боягуза. Потім великий Андрій змушує ведмедя лазити по столі, по канапі, вилазити на полиці, на що малий Андрій лише ухкає та сміється дзвінко і голосно.

Ганна розпливається від щастя.

— Андрійчику, Андрійчику! — говорить вона, а скажи, як каже корова?

— Мууу! — відповідає Андрійчик.

— А як каже кінь?

— Ігігі — відповідає негайно.

— А як каже гава?

Андрійчик і це знає.

— А покажи, як ти любиш тітку? — не може насититись мудрістю свого сина Ганна. Андрій робить незграбні рухи, ніби когось обіймає, а при тому приплющує оченята.

— Отакооо!

— А чи любиш ти дядю? — питає Ганна, а очі її сміються такою великою, гарячою щирістю, ніби їй хотілося б, щоб весь світ любив того дядю. Андрійчик ніяковіє, дивиться приязно і лукаво на дядю і враз зривається, кидається йому на шию, обіймає своїми ручками його міцно, міцно, а дядя зводиться на весь свій довгий зріст і гойдає Андрійчика — гойда-ша! та підкидає його майже під стелю так, що в Ганни враз посипалися з очей рясні сльози… — Отаке ще! — витирає фартушком очі, а потім щось з нею сталося, впала на канапу, закрила обличчя долонями, і ридання вирвалось з її грудей. Ольга підійшла до неї і ласкаво гладила її.

— Господи! — повторяла вона. — Господи! — Андрій держав на руках Андрійка, який зовсім не розуміє, що з його мамою діється, оченята його широко відкриті, і в них щось дивне, дуже дивне, світиться.

А увечорі у Морозів велика гостина. Андрій ніяк не був захоплений цим Ольжиним підприємством, забагато тих гостин мав за собою протягом останнього часу.

— Андрійчику! Будуть самі свої, — казала Ольга. І дійсно були свої — з театру і письменства. Бич з молодою дружиною, що з нею недавно записався, цікава, маленька брюнетка, всім вдоволена, завжди усміхнена акторка, що її чомусь звали Рибкою. Прийшов і режисер Микола Іванович Гайдар з дружиною, відомою примадонною опери Тетяною Горенко. Сьогодні вони, на щастя, вільні, тому Ольга й поквапилась… І… Ірина. Андрій неймовірно заскочений. Вона прийшла не сама, а в товаристві нової постаті в мистецькому світі Харкова — режисера з Москви Ігоря Савича Савенка.

Вітали Андрія з приїздом, з успіхом. Цікаве, свіже товариство. Жінка Бича — Рибка, і Микола Іванович питав:

— Чому Рибка?

— Вам не подобається? — швидко відповідала Рибка.

— Ви — так, Рибка ні.

— Відколи ви, Миколо Івановичу, стали таким реалістом? — питала Ірина.

— Відколи почав ставити «Темноту», — відповів він. Усі засміялися. Сиділи в кабінеті, на канапі, на фотелях. Бич, Микола Іванович і Савенко курили.

— А вам, ну ж і їздилось, ну ж і їздилось, аж брали завидки, — казав Гайдар до Андрія. —