Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

— Яка гарна пара, — стиха проказала Маріллі вражена пані Лінд.

Розчервонілий Фред поволі вийшов у вітальню сам, а невдовзі попід руку з батьком упливла й Діана. Вона не зомліла, і жодна недоречність не зіпсувала весільної церемонії. Опісля того відбувся веселий бенкет, а коли вечір добіг кінця, Фред і Діана під місячним сяйвом поїхали у свій новий дім, а Гілберт провів Енн до Зелених Дахів.

Щось від давньої їхньої дружби повернулося в загальній атмосфері безтурботних святкових веселощів. Як то було гарно — знову йти добре знайомим шляхом поряд із Гілбертом!

Ніч стояла така тиха, що можна було почути шепіт квітучих троянд… сміх стокроток… шурхіт трави… безліч переплетених між собою солодких звуків. Знайомі рідні поля мерехтіли попід місячними променями, що линули на світ.

— Може, пройдімося ще Стежиною Закоханих, перш ніж ти підеш додому? — запитав Гілберт, коли вони перетнули міст через Озеро Осяйних Вод, на дні якого лежав місяць, мов велетенська золота квітка.

Енн охоче погодилася. Того вечора Стежина Закоханих була справдешнім шляхом до країни мрій — мерехтлива й таємнича, повна сріблясто-білих чарів, витканих із місячного світла. Колись така прогулянка Стежиною Закоханих із Гілбертом чаїла в собі небезпеку; тепер же, завдяки Рою й Крістіні, усе було дуже спокійно. Та Енн завважила, що, весело щебечучи з Гілбертом, невпинно думає про Крістіну. Вона зустрічалася з нею кілька разів у Кінгспорті, і була чарівливо люб’язна. Крістіна теж була чарівливо люб’язна. Так, обидві вони поводилися надзвичайно сердечно. Але справжньої дружби з їхнього знайомства не зродилося — вочевидь, Крістіна усе ж не була рідною душею.

— Ти все літо проведеш в Ейвонлі? — запитав Гілберт.

— Ні. Наступного тижня поїду на схід, у Веллі Роуд. Естер Хейторн попросила мене замінити її в школі у липні й серпні. Там є літній семестр, а Естер не дуже добре почувається. Тож я попрацюю за неї. І чомусь я геть не шкодую, що мушу їхати. Знаєш, я почуваюся трохи чужою в Ейвонлі. Сумно… та це правда. Страшенно дивно бачити всіх цих дітей, що за два роки поставали вже зовсім дорослими юнаками й дівчатами. Половина моїх учнів тепер виросли. І я відчуваю себе такою старою, коли бачу, що вони зайняли місце, котре досі належало тобі, мені й усім нашим друзям.

Енн засміялася й зітхнула. Вона почувалася старою, зрілою й мудрою — що свідчило тільки про те, яка юна вона ще була. Вона казала собі, що нестерпно хоче повернутися в ті далекі веселі дні, коли життя линуло до неї мовби крізь рожеву пелену надій та ілюзій і мало в собі те, що так важко було описати словами, і що тепер зникло навіки. Де вони поділися — ті давні слава й мрії?

— «Так світ іде»,[34] — розсудливо й трохи неуважно процитував Гілберт. Енн хотілося знати, чи думає він у цю мить про Крістіну. Ох, як тепер самотньо буде в Ейвонлі, коли Діана поїхала!

Розділ 30

ІСТОРІЯ ПАНІ СКІННЕР

Енн вийшла з поїзда на станції Веллі Роуд і роззирнулася в пошуках когось, хто мав би її зустріти. Оселитися вона мала в такої собі панни Джанет Світ, та на очі дівчині не трапилося нікого, хто відповідав би її уявленням про цю добродійку, що склалися в неї із листа Естер. Єдиною особою в полі її зору була літня жінка на возі, зусібіч заставленому мішками з поштою. За найобережнішими припущеннями ця добродійка важила щонайменше двісті фунтів; обличчя мала невиразне, червоне й кругле, мов повний місяць. Вбрана жінка була в тісну чорну кашемірову сукню, пошиту за модою десятирічної давності, дещо запорошений чорний капелюшок із жовтою стрічкою та полинялі чорні мереживні мітенки.

— Гей! — крикнула вона, махаючи батогом у бік Енн. — То ви нова вчителька у Веллі Роуд?

— Так.

— Я так і думала. У Веллі Роуд завжди вчительки гарні, а в Міллерсвілі миршаві, то всі знають. Джанет Світ запитала нині, чи можу я зустріти вас. А я кажу: «Та звісно, коли їй не шкода буде трішки пом’ятися. На цей віз і пошта ледве влізе, і я сама гладуха, ширша, ніж Томас». Заждіть, панночко, я тут посуну ці мішки й вас якось прилаштую. До Джанет нам лиш зо дві милі їхати. А валізу вашу привезе сусідський наймит увечері. Мене звуть пані Скіннер — Сара Скіннер.

Сяк-так вона прилаштувала Енн на воза; упродовж цієї процедури дівчина кілька разів весело підсміхнулася сама до себе.

— Паняй, конячко! — звеліла пані Скіннер, беручи віжки в пухкі руки. — То я вперше пошту везу. Томас хотів нині прополоти ріпу, то й попросив мене. Ну, я собі попоїла хутенько, та й рушила. Але мені й подобається наче. Нудно трохи, то звісно. Я собі часом сиджу й міркую, а тоді так просто сиджу. Паняй, конячко! Додому швидше хочеться. І Томасові сумно там без мене. Ми, бачте, молодята.

— Он як, — чемно відказала Енн.

— Щойно місяць як побралися. Томас довго ходив за мною. І так романтично.

Енн спробувала уявити пані Скіннер як романтичну особу й мусила визнати цілковиту свою поразку.

— Он як? — знову сказала вона.

— Еге ж. Бачте, за мною там іще один ходив. Паняй, конячко! Я так довго була вдовою, всі вже й не чекали, що я знову віддамся. А коли моя доня — вона теж учителька, як ви — поїхала десь працювати на захід, мені стало самотню, то я вже й не дуже опиралася. І почали до мене ходити двоє — Томас і другий, Вільям-Обедайя Сімен, так його звали. І я так довго не знала, кого з них обрати, а вони ходили й ходили, аж я вся змучилася. Бачте, той Вільям — він багатий, ферма в нього добра, і копійчина є. З нього ліпша партія була б. Паняй, конячко!

— Чому ж ви не обрали його? — запитала Енн.

— Він, бачте, не кохав мене, — серйозно мовила пані Скіннер.

Вражена Енн утупилася в неї, широко розплющивши очі від подиву. Та в обличчі пані Скіннер не знати було ані тіні жарту. Певне, нічого кумедного у власних словах вона не бачила.

— Він три роки жив удівцем, а на господарстві в нього сестра порядкувала. Але потім вона теж заміж вийшла, то йому знадобився хтось, щоб на хазяйстві порався. А хазяйство добряче, є де рук докласти, будьте певні. Паняй, конячко! А щодо Томаса — то він бідний, і коли дім його не протікає під дощем, то, певне,