Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Батюшка нарешті підвівся з колін.

— Ви щось хотіли, Мирославо Дмитрівно, чи прийшли помолитися? — запитав уже спокійно, але очі опустив додолу, як робив завжди, коли перед ним стояла молода жінка чи дівчина.

— Я не вмію молитися, Даню. Я не ходила до церкви навіть тоді, як на них була мода. І лаялася останніми словами, коли на Різдво чи Великдень усі телеканали демонстрували показушно смиренні пики тих, хто знищує наш народ і Україну, — вимовила з болем у голосі й замовкла.

— Ви ж у Божому храмі, прошу вас, не треба зла і ненависті, — повчально промовив батюшка. — Сюди приходять молитися, зміцнювати свою духовність і віру в Господа нашого Ісуса Христа.

Мирослава здивовано глянула на Варфоломія:

— Це ти й справді такий? Але ж я знала тебе як нормальну людину…

— Що? — йому здалося, мовби вдарили по обличчю. — Ви прийшли глумитися наді мною отут, у Божому храмі?

Мирослава зніяковіла, бо не хотіла образити, просто говорила по-дружньому, ніби з тим Данилом, якого знала ще тоді… Гаряча хвиля покотилася по тілу, коли згадала його руки, якими обнімав її того єдиного їхнього вечора.

— Я прийшла до тебе через Сашка, — промовила швидко, боячись, що він здогадається про її думки. — Через Сашка Опанасенка, учня мого класу, якого ти приваджуєш до церкви. Навіщо ти це робиш, Даниле? — не могла й не хотіла називати його іншим іменем. — Хочеш, щоб він, як і ти, зіпсував собі життя чернецтвом. Яке ти маєш на це право? — запитала, мовби звинувачувала в чомусь лихому.

Він і зрозумів її слова як звинувачення, бо насправді впливав на хлопчика, впливав свідомо. Радів Сашковій присутності у церкві, радів його вірі й тому, з якою старанністю ця дитина намагалася виконувати кожне його доручення.

— Сашко став погано вчитися? — запитав, не піднімаючи на Мирославу очей. — Чи, може, поводиться нечемно?

— Напевно, я не в ті двері постукала, — посміхнулася невесело Мирослава. — Даремно прийшла до тебе — треба йти до його баби і брати материну адресу…

Вона не договорила, бо отець Варфоломій несподівано взяв її за руку і стиснув:

— Оце вже ви й скалічите долю Сашкові. Ви, а не я. І якщо ви це зробите… — повільно підняв голову й подивився в очі Мирославі. Вона мало не поточилася від того погляду. Знала його дивні блакитні очі, але не такі… Не такої внутрішньої туги й несподіваної сили, надто суворої, яку не відразу можна й осягнути. Але не відвела погляду. Мимоволі увібрала у себе все, що випромінювала в цю мить блакить очей отця Варфоломія. А той запізно побачив, як її очі спалахнули йому назустріч, і несподівано відчув, наскільки зваблива їхня краса. Відпустив руку, але не зміг опустити очей.

— Сашка діти дражнять пописьком, — ніби виправдовуючись, промовила Мирослава. — Даню, не дивися на мене так — це ж не я винна, що в тебе немає нікого, крім оцього хлопчика.

Варфоломію стало боляче, так боляче, наче давно загоєні рани заворушилися враз. Як вона могла знати? Один лише Господь знав, що для нього значив Сашко.

— Поцілила в яблучко? — у голосі жінки прозвучало щось схоже на співчуття.

— Ви поганий стрілок, Мирославо Дмитрівно, — батюшка вимушено посміхнувся, — тільки раните.

І почув те, що боявся почути від жінки ось уже скільки років:

— Я постараюсь поцілити в серце.

Стояли одне проти одного й мовчали, як мовчать люди, що ненароком сказали найпотаємніше й тепер не можуть ані розімкнути мовчанку, ані розірвати невидимий ланцюг, який тягнеться від серця до серця. Або хоча б зійти з оцих, намагнічених любов’ю квадратів.

Першою отямилася Мирослава, налякана власними словами, що вихопилися поза її бажанням. Озирнулася на двері, за якими почулися голоси людей.

— Поговоримо іншим разом, добре?

— Не треба, ні, — батюшка підняв руки до грудей, ніби захищаючись від неї.

— Невже ти став таким боягузом? — запитала, наче й не розуміла, як укотре додає болю. — А я подумала, Сашко тобі й справді дорогий.

Він із жахом відчув, що хоче вдарити цю жінку. За те, що порушила його спокій, позбавила волі й тепер нав’язує свою, таку відчайдушну й таку гріховну. Бажання було настільки диким і настільки явним, що батюшка різко відвернувся, швидко пройшов через усе приміщення й зайшов у вівтар. Якийсь час тамував шалене гупання в грудях, потім упав на коліна, і голова важко опустилася на груди.

Не раз траплялося, що отця Варфоломія будили серед ночі й кликали до помираючого. І добре, коли по нього приїжджав автомобіль або хоча б підвода, але частіше він ішов пішки в інший кінець села чи в сусідній хутір. Тепер будили часто, бо селяни, особливо злиденні, помирали не в лікарні, а вдома. Іноді помирали від хвороб, що піддавалися лікуванню, але те лікування коштувало грошей, яких у народу, що жив на найбагатших у світі землях, не було. Не раз батюшка чув: «Дешевше сім’ї обійдеться моя смерть, ніж лікарня». Люди помирали в муках і часто у повній самотності. Щоразу, коли отець Варфоломій бачив таку смерть, і сам страждав. Безсилий полегшити муку, ніс слова розради, що було немало для душі, яка опинялася на порозі Вічності з важким тягарем прожитого і страхом невідомого. Приймав останню земну сповідь і каяття. Іменем Господа відпускав гріхи.

Цієї ночі він аж зрадів, коли у вікно постукали, бо з самого вечора не давало заснути розтривожене сумління. Карався тим спалахом гніву, що відчув проти Мирослави, карався її словами, а найбільше карався очима.

Швидко одягнувся і вийшов на ґанок. Не здивувався, що на порозі стояв сусідський хлопець Максим, у якого вдома був телефон. Хутірські часто доходили до першої хати з телефоном і звідти дзвонили до батюшчиних сусідів, скорочуючи шлях. Ті уже звикли і, коли Варфоломію треба було йти далеко, юнак виводив із двору свій мотоцикл.

— Добре, Максиме, — дякував отець Варфоломій, — бо поки дійду — помре.

І цього разу хлопець вивів мотоцикла — батюшку кликали на Пташиний, найдальший хутір від села.

Повний місяць привітно озирав землю, і на землі було світло й затишно, тільки зайці, налякані гуркотом мотоцикла, вибігали прямо на польову дорогу. Прожектор вихоплював мовби загіпнотизованих тварин, які подовгу бігли в тому світлі, а потім несподівано зникали в темряві.

— Це тут, — зупинився Максим біля ще добротного будинку під залізним дахом, у вікнах якого світилося.