Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Недалеко від батькової хати, біля колодязя, стояли дві жінки й про щось неголосно розмовляли, час від часу обертаючись кожна на своє подвір’я. Побачили його — замовкли. І, коли він уже минав, одна обізвалася:

— Даниле, а батька ховати сьогодні будете чи завтра?

Його ніби хто штовхнув у спину — він спіткнувся і став. Поволі обернувся до жінок, не розуміючи переводив погляд з одного обличчя на друге й мовчав. Коли пішов, почув за собою притишене:

— Хто тебе за язика тягнув — він же нічого не знав. Подивися, як відразу згорбився, наче дід старий.

Варфоломій чув голоси людей на батьковому подвір’ї, чув, як хтось неголосно схлипував, і не наважувався зайти. Там, за хвірткою, була жорстока реальність і не залишалося навіть рятівного сумніву. Несподівано хвіртка відчинилася і вийшов чоловік із до болю знайомим обличчям.

— Здрастуй, брате, — промовив тремтячим голосом, — а я тебе здалеку побачив.

Обнімаючись із Юрієм, Варфоломій, що хвилину тому відчував, як зі смертю батька його самого поменшало на цьому світі, наче знайшов під ногами опору. Із хвіртки вийшла незнайома жінка й запитливо глянула на обох чоловіків.

— Це моя дружина Олеся, — повернувся Юрій обличчям до жінки. — Нарешті ти познайомилася з братом.

Олеся ніяково посміхнулася, першою промовила: «Здрастуй», — поцілувала Варфоломія у щоку.

— А це мій син Остап і донька Марина, — показав на чорнявого підлітка й дівчинку, що теж вийшли з двору.

— Остап і Марина? — перепитав отець Варфоломій, вражений не тільки появою дітей, а й іменами, адже Маріуцу в селі називали Мариною, а дід Остап зроду-віку українець. — Ти ніколи не писав…

— Хотів, щоб сюрпризом було, коли зустрінемось, тільки, бач, — похилив Юрій голову, — зустрілися в недобрий час.

У хаті голосила Марта: то припадала до труни, то німо дивилася перед собою, сутулячись і притискаючи руки до грудей. Юрій підійшов до неї, легенько торкнув за плече й тихо промовив:

— Мамо, Данило приїхав.

Жінка обернулася до дверей, побачила пасинка і простягла до нього руки:

— Ой, синочку, ой немає уже нашого батька!

Варфоломій немов у тумані обняв Марту, погладив по голові, наче малу дитину, і промовив:

— Не плачте. Не побивайтеся так, — більше нічого не міг говорити.

Він не думав, що оте восково-жовте висохле тіло так краятиме його серце втратою і той біль, що в цю мить відчував, примирить його з мачухою. Та уже була постарілою, надломленою горем і з запізнілим каяттям. Кидалася то до Юрія, то до нього.

— Ой, синочки, — палило душу її розпачливе, — ой, простіть мені.

Потім припадала до холодного обличчя чоловіка:

— Прости мені, Гришенько. Не проклинай із того світу!

Йому несила було дивитися на мачуху, він опустився на коліна перед труною, склав руки на грудях і почав молитися. Марта ще кілька хвилин поголосила, далі почала схлипувати й затихла. Підійшла до нього, поклала руку на плече:

— Помолися за нього, сину. І за мене помолися. Слава Богу, що ти в нас такий. Слава Богу…

Юрій із сім’єю ночував у кімнаті, де колись вони спали утрьох. Маріуци не було, але й Варфоломію не вистачило в тій кімнаті місця, і йому дивно було те відчувати. Лежав на дивані за стіною і прислухався, як між собою розмовляли діти, як тихенько до них озивалися батько й мати.

Старший брат дуже змінився — не те щоб постарів, а змужнів. І не так зовні, скільки в серці. Це Варфоломій відчував з того, як він повівся з мачухою, як розважливо озивався до сестри та менших братів, як горнулися до нього діти й веснянкувата світлокоса Олеся. Не зронив сльози, навіть тоді, коли востаннє нахилився над батьком, хоча Варфоломій бачив, яка мука була у братових очах. І коли труна гойднулася над ямою, потім глухо ударилась об землю і Марта хитнулася, він обняв її за плечі й тримав, аж поки не насипали могилу.

Страшенно схотілося Данилу-Варфоломію бути поруч із братом, слухати його розмову. Щоб удвох, як раніше. Нехай би розповів йому про ту маленьку Білорусь, що одна-єдина, мов самотній вітрильник в океані, пливла проти всього світу. Розповів про свою роботу, бач, не гаяв часу, освіту вищу має, селом керує. Як то воно в нього виходить? Та на ліжку, де він спав раніше, ночував Остап, а на місці Маріуци — маленька Марина. Щось у Варфоломієвій душі теплішало з того, але щось озирало заздрісно.

Наступного дня хотів їхати додому, та Марта упросила залишитися. І Юрій, мовби відчуваючи вину перед братом, не відходив: то розпитував, як живеться, то розповідав про своє життя і вкотре кликав із собою:

— Будинок у нас великий — всім вистачить місця. І церква є. Жив би у сім’ї, а не отак, наче засланий.

Їхню розмову почула Марта, підійшла.

— Нащо ти його перегукуєш? — дорікнула Юрію. — Ось батькова хата порожня, нехай переїжджає і живе, а не по чужих кутках. Я теж не вічна.

Ці несподівані слова кольнули біля серця, і відчуття втрати стало ще гострішим. Бо ж ніколи не думав, що батьківська хата колись спорожніє. Та Варфоломій силувано посміхнувся й розважливо промовив:

— Живіть, мамо. У вас є заради кого жити. А я приїжджатиму, як тільки зможу, — і побачив, як посвітліло обличчя мачухи, хоча з очей закапали сльози.

— Приїжджай, сину, — схлипнула й витерла очі долонею, — приїжджай, бо життя скороминуще — не встигнеш озирнутися, а вже біля тебе й немає нікого.

Повертався додому й відчував, наскільки стомився і як хочеться швидше опинитися в тиші свого маленького житла. Не так про батькову смерть думав, як про старшого брата, що у цей час теж вертався додому. І знав, що в нього сім’я, але ніколи не замислювався над тим, що в тій сім’ї продовжився рід Остапа й Маріуци, його рід. Тепер Олеся стала для брата цілим світом, а він, Данило, залишився на задвірках того світу. Звик думати, що й на відстані вони з Юрком найрідніші. А воно, бач… Зітхнув: «От і немає батька. І нічого немає, тільки спогади. Чому немає? — заперечив сам собі. — Он же є, — згадав братових дітей і тих, що, налякані дідовою смертю, тулилися до старших. — Скільки це в батька онуків? — порахував подумки, але не міг згадати всіх імен. — Тільки ти один залишиш після себе зношену рясу, — несподівано дорікнув сам собі. — І то хіба кому на онучі».

Хоч як намагався гнати думки про все, що ятрило душу, — не завжди виходило. Переконував себе,