Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
І озирнувши ще раз убогу хату, промовив: «Голота!» та й вийшов, а слідком за їм наймит.
IV
Марисине бажання не справдилося: вона не вмерла. У неї була тільки велика пропасниця[232]. Але тепер, після того сну, певна була, що скоро вмре.
«То не сон був – то мама по мене приходила!» – думала дівчина; і розпалена хворобою ще трохи дитяча голова вірила цьому.
Вона бажала вмерти, а смерть не йшла. Дівчина тільки мучилася – то горіла, то мерзла, страшенно схудла, бо пропасниця не давала їй нічого їсти.
Хазяїн, мабуть, ждав, поки одужає, і не приходив з неї гроші правити. Не вигонено її з хати, та що з того? Без помочі, сама лежала вона, змучена хворобою. Часом, як дуже вже пекло, їй невимовно хотілося пити, але вона не здужала встати й набрати в дворі води. З смагою на губах, дівчина кидалася по ліжку, мучачись палючими муками. І серед тих мук їй примара за примарою в’являлася, знову вона свою матір бачила і чула, як вона кликала її до себе. Дівчину обнімала туга безмірна, і вона кричала:
– Мамо! Мамо! Коли ж я буду з вами?
Вже третього дня, дотягшись до вікна, вона побачила в дворі дівчину шевцеву (жив швець у дворі). Покликала її й попрохала забігати хоч інколи до неї та приносити води.
П’ятого дня Марисі полегшало. Вона встала опівдня. З’ївши шматочок хліба, вийшла з хати, щоб хоч дихнути вільніше. Та на лихо господар, побачивши, що вона вже ходить, знову присікався:
– Або сьогодні до вечора гроші, або геть під три чорти!
Марися нічого не відказала господареві. Однаково їй тепер було, чи він її вижене, чи ні. Вона-бо певна була, що їй не довго жити, – незабаром покине вона цей світ. Ця думка не виходила їй з голови. Чому вона так думає, – того Марися й сама не сказала б, а тільки вірила чогось, що не житиме, а до матері піде. Як саме це зробиться – того вона досі не знала і здумати того не могла.
Трохи згодом, сама не знаючи як, Марися опинилася на вулиці. Вийшла мов непритомна. Тоді вже тільки помітила, як за ворітьми її вітер холодом обняв. Здригнулася дівчина й озирнулась:
«Куди це я йду? І чого? Треба назад вернутися».
Спинилася була, але ж у хату не вернулася, хоч і нездужала, хоч і трусилася з холоду. Їй так хотілося кудись піти, втекти з своєї хати похмурої, як льох, з тії хати, що в їй стільки горя вона зазнала, що в їй так ізганьблено її. Вона пішла. А куди ж іти? Може, знову піти роботи пошукати? Та де ж її знайдеш?
Роботи! А нащо ж його й роботи шукати? Хіба вона думає жити, чи що? Тільки хоч би швидше, щоб не мучитися так!
– Дівчино, дівчино! Гей, чепурушко! – хтось голосно погукнув за нею.
Озирнулась: якийсь чоловік, ремісник, мабуть, уже підпилий, точучись, наздогнав її.
– Ну-ну, чепурушечко, не тікай, ходім удвох!..
І він зовсім близько підійшов до дівчини, простягаючи до неї руки. Марися полохливо поступилася назад, кажучи:
– Чого вам, дядьку, треба?
– Чого? – белькотав п’яний. – Хіба ж ти дурна? Не лякайсь мене, моя кралечко! Я ж тебе люблю, ходімо зо мною! Я за гроші, я не дурно!.. І вип’ємо!..
П’яний хотів її обняти. Марися вирвалася й побігла. П’яний зупинився, похнюпивши голову. Тоді глянув услід дівчині і загомонів, бачачи, що вона тікає:
– Тікаєш? Ну й тікай, трясця твоєму родові! Обійдемося без вас!.. Мало хіба вас таких тут валасається[233]? Великі цяці! За п’ятака всіх куплю! А то, бач, утекла, запишалася!.. Та в мене грошей стільки, що я й не подивлюсь на яку-небудь!.. Хіба кращих нема?.. Ах ти!..
Тут уже лайка посипалася.
Дівчині стисло груди…
«Так ось уже за кого мене вважають! Ні, годі вже!.. А то ще й справді такою зробишся. Тільки ж як це зробити? Як?»
Вона бігла далі, не зупиняючись, з однією думкою: як? Голосний свист, гучне гудіння вдарило їй у вуха. Вона зупинилась і глянула. Темна низка вагонів бігла по колії. Здавалося, то змій, – такий як у казках, – простягся, звивається, шиплячи, виригаючи дим. Марися спинилася й огляділася: не помічаючи сама того, вона зайшла аж до вокзалу.
І зненацька їй у голову вдарила думка…
– Ось як! Тепер знаю! – прошепотіла дівчина.
V
Еге, тепер Марися знала, що їй треба робити. Тепер вона думала, як би це краще зробити. Тут народ метушиться сюди й туди. Треба вийти за місто – це недалеко – і підождати другого поїзда.
Дівчина так і зробила. За півгодини вона вже сиділа за містом на горбочку, біля колії.
Сиділа й думала.
Вона спокійна була. В її молодому серці на цю хвилину зовсім погасло бажання жити. Їй навіть гарно було думати про те, що трохи згодом уже ніхто ніколи не зможе ображувати, не зможе мучити її, і вона побачить свою маму. Про смерть саму вона не думала: вона вже раз наважилась, що кинеться під поїзд, і більше про це не згадувала.
Навкруги був невеличкий гайок. Осінь уже поклала на його свою важку руку. Жовте листя, тремтячи й коливаючись у повітрі, тихо раз по раз сідало на землю, вкриваючи її пишним золотим накриттям. На землі вже лежав товстий і м’який шар такого листя. Падаючи з дерева і лягаючи на його, нове листя тихо і якось таємно шелестіло. Де це й коли Марися чула, як листя отак саме шелестіло?
Згадала! Це тоді діялось, як ще вона маленькою дівчинкою була, як ще вони на селі жили. Це саме восени й було. Вона одна-однісінька йшла густим лісом, ішла без стежки, навмання, а золоте листя падало й шелестіло, як і тепер шелестить. І так, як тепер, вона йшла шукати іншого, небесного життя, так і там вона шукала неба, хоч їй і не хотілося тоді вмирати. Але мати їй часто розказувала про рай, про те, що на землі горе, а на небі довічне щастя, – і шестилітній дівчинці схотілося на небо. І вона пішла туди, де небо торкається до землі, – там мусили бути східці на небо, і це було за лісом. Довго вона блукала, поки додому вернулася…
І як тепер усе це згадалося їй добре: і ліс великий, і як вона йшла тим лісом, продираючися поміж кущами; і як вона, після довгої блуканини, втомившися, спіткнулася на товстий дубовий корінь і впала. І
