Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

Безнадійність обнімала її – чорна, без просвітку…

Зупинившись на одній думці і не можучи її збутися, голова почала врешті туманіти, похмура низенька хатка з почорнілими брудними стінами закрутилася Марисі в очах, і дівчина чи то заснула, чи то непритомна стала…

III

Широкі, безкраї простори. Легке і м’яке повітря, все пройняте й облите сонячним промінням. Те повітря неначе ходить хвилями, переливається своєю ясною блакиттю. Землі не видко, зовсім не видко; тільки срібна блискуча смуга, – якась річка, – здаючись тоненькою ниточкою, простягається до величезного дзеркала – моря. А там, угорі, безкраї блакитні простори і якийсь неначе горн палає, ллє течіями сліпучий світ – це велетень-сонце. І нічого більше, ні єдиної цятиночки, – все чисте й безкрає. А тиша яка: ні пташиного співу, ні людського голосу, ні єдиного шелесту – всюди велична тиша; вона й мертва, і наче в їй повно якогось могутнього схованого життя – воно розливалося в цих хвилях рухливого повітря.

Ні голосу, ні цятиночки…

Вона сама, сама бідна дівчинка Марися, маленька «мамина» Марися в цьому безкрайому одвічному просторі. Сама…

Вона лине вгору серед хвиль осяйних. Лине туди, аж на небо, звідкіля ллється золоте проміння.

І їй легко, їй гарно, вона купається в повітрі, вона дише їм на всі маленькі груди, вона впивається їм.

Все вище й вище. Блискучий золотий горн поближчав… А це що?

Серед не рушеної ніколи тиші пролинув якийсь звук. От іще, ще… Нарізні звуки зливаються потроху в одну величну солодку мелодію. Це спів, божественний спів ллється відтіля, згори. Хто це співа?

Вище! Вище! Он заколихалися, захвилювали блакитні прозорі хвилі, он розлилися вони, розірвалися. А з-за їх вилинула чудова постать – одна, друга… Он їх багато; чистих і чудово вродливих, з широкими крилами, у блискучих легких шатах. Вони летять, побравшися за руки, і співають ту чудову пісню.

Вони прилинули до неї, беруть її і несуть ще вище. Як високо!

Ох, яке ж золоте море, аж очі сліпить! Бідна Марися заплющує очі, знов розплющує і спершу нічого не бачить, опріче самого безкрайого золотого блискучого моря. Це сонце?

Вже очі потроху звикають до цього світу. Вже вона бачить…

Високий осяйний престіл серед того моря. Коло його навкруги такі, як і ті, блискучі і вродливі янголи з крилами. А далі скільки людей – і всі до одного в білих ясних шатах. Вони стоять перед престолом і дивляться туди, вгору.

А що ж там, угорі? Хто там на тому престолі? Марися хоче звести очі, глянути і ніяк не зважиться. Немов сила яка не дає глянути. Тоді лине відтіля чудовий святий голос:

– Дівчино, підійди сюди і глянь!

І вона глянула. Боже! Хто це? Це не янгол такий, як он ті, що сидять округи; це не людина. Це краса сама чудова, це святість сама. Хто це? Вона його десь бачила, бачила це обличчя з невеличкою розділеною борідкою, – тільки тоді воно було стомлене, змучене, а тепер сяє божим сяєвом. І голос цей немов чула десь…

– Прийди до мене ти, труждающаяся і обремененная, і я заспокою тебе!

Ох! згадала ж, згадала цей голос і обличчя згадала! Це ж він, це ж той єдиний учитель, це Христос, за неї розп’ятий!

І вона пада перед їм, припадає губами до його святих, гвіздками пробитих, ніг.

Устає Христос, підніма її з долу і бере за руку, і приводе до якоїсь жінки й каже:

– Ти не хотіла жити без матері, і я взяв тебе до неї.

Глянула дівчина на жінку, – аж це вона, справді вона, її люба мама. І вже не мертва, не бліда – ні, гарна і блискуча у своїх білих шатах.

Кидається дівчатко до неї: «Мамо! Голубко!..»

…

Де це вона? Похмурі чорні стіни, чорна задимлена стеля над нею. Де це вона? Може, в труні лежить? А мама ж де?

– Мамо! – ще раз скрикнула Марися і зовсім прокинулася.

Вона була на своєму ліжкові у своїй темній похмурій хаточці.

Так це вона знову на землі? І то все тільки снилося? І небо, і Христос, і мама? Ой, нащо ж тільки снилося? Чому не навсправжки[231] те все було, чому вона з мамою не зосталася?

Вона схопилася з ліжка та й упала зараз же назад. Тільки тепер вона почула, що всі кістки в неї болять, а голова палає, мов хоче розскочитися з болю. Це вона хвора.

Марися знову лягла і почала думати, з чого б це вона занедужала? Спершу ніяк не могла пригадати, а далі згадала, що вся змокла сьогодні вранці. Це ж вона застудилася. А що ж тепер буде, як занедужа? Грошей нема, – що його їсти?

Їсти? Їй тепер зовсім не хотілося їсти. Отак вона й не їстиме… та й умре, тут, у цій хаті-домовині, з хвороби та з голоду – одинока й забута… Умре, як мати.

Ой ні, не дурно їй цей сон снився! Це не сон снився, а то справді мати її до себе кликати приходила. І добре – вона з нею буде.

І Марися вже не лякалася своєї хвороби. Так краще буде.

Тільки в голову пече і так болить, так болить!.. Хоч би ще заснути, – може б, ізнову такий сон приснився.

– Кажеш, що дома вже вона? – мов над нею хто крикнув товстим голосом.

– Еге, давно прийшла.

Хто це в неї в хаті говоре? Вона підвелася й озирнулася, – нема нікого.

Двері відчинилися, і в хату ввійшов господар, а за їм наймит.

– Еге, ось і вона! – почав господар. – Що ж це ви, панно, в кватирі живете, а грошей не платите вже другий місяць?

Марися ледве підвелась і сіла:

– Підождіть хоч кілька день: одужаю, то віддам.

– Підождіть! Чули вже це! Ти ждеш, а вона живе-живе, а тоді пурх! та й полетіла! Хіба їй худобу перевозити? – дві ганчірки! А гроші пропадають!

– Та будьте вже ласкаві, підождіть! Бачите ж, я зовсім хвора!..

І, не всидівши більше, впала й ухопилася руками за голову.

– Хвора! А мені що, що хвора? – не вгавав господар. – Мені скільки хоч лежи хвора, а гроші віддай!

Далі він, бачивши, що з Марисею тепер уже справді нічого не вдіє, промовив:

– Ну, та вже добре! Щоб післязавтрього мені гроші були, а то я не подивлюсь, що хвора, а візьму та й викидаю! Гляди