Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко
Ну, так і є, це ж його приятель, що й на храму з ним стрівався і на ярмарку у Вільшаній. Підійшов, признався, привітався, вклонився—хоч і сліпий той, а треба й сліпого вшанувати.
- Ще живий, старий? — засміявся кобзар. — Ще на небо до приятелів не хочеш?
- Ще тут козак потупає, ще тебе послухає.
- Діду, попросіть їх, щоб заграли!
- Заспівайте! Заспівайте!—попросили й люди, що сиділи навкруги.
- Заспівай, старий, — мовив і дід,—та заспівай про наших про славних гайдамаків!
А Тарас найдужче:
- Діду-кобзарику, заспівайте!
Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву голову, дарма що сліпий, а почув, де цей хлопець цікавий, узяв кобзу, заспівав:
- Ой, у неділю рано-пораненьку
Під Умань виступали,
А в понеділок ополуночі
Гармати загули,
А у вівторок до полудня
І Умані добули.
Ой, і говорили славні запорожці,
До Умані йдучи:
- Будуть, браття, пани-молодці,
З китайки, онучі!
Наш полковник Залізячок
Так він їм каже:
- Не одна тут ляська
Голова поляже!
- А скільки й наших полягло,—зітхнула якась бабуся,—скільки наших коліїв отут у могилах лежить!
- Отут?—питає Тарас.
- Отут, дитино, і написи є, та не прочитати мені, темній. Так я прочитаю!—схопився Тарас і нахилився до кам'яної могили і по складах розібрав: — Семен Неживий.
- Оце ж наш, Звенигородський,—загомоніли люди.— Він перший у колії пішов!
Галайда Ярема,—вичитав по складах Тарас, лазячи по могилах.
Та це ж той,—каже дід,—що в корчмі за попихача був, а потім до батька Максима втік.
- Отаке мале, а прочитати вже розуміє! —дивуються баби.
- Воно в мене хіба ж таке!—каже дід...
Увечері під брамою полягали прочани. Поприносили вони сюди, до святих стін, до ченців свої скорботи, свої гіркі сльози, на останні копійки поставили воскові тоненькі свічечки перед образами, і легше стало на душі. Витягнули зморені ноги на землі і не чують, що твердо, спрацьовані руки підклали під голови, і рідкий гість—спокійний сон— злетів на них. Здається їм, що в святому місці залишиться їхнє лихо, їхні злидні.
А в святому місці, за брамою, ченці ще довго не спали: багато прочан було сьогодні, багато свічечок понаставляли, і багато мідяків попадало в тарілки — треба все підрахувати, це ж чималий прибуток. Це ж у них — як жнива.
Не спить і малий Тарас.
- Діду, діду, — шепоче він, — а що, якби знову гайдамаки, та на панів, та за волю!..
- Спи, спи, дурне, не базікай такого! — затуляє йому рукою рота дід.— Щоб ще почув хто!
Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини—і може тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу, за який гинули безстрашні гайдамаки, поховані тут, за брамою, на цвинтарі і в високих могилах на безмежних широких степах.
ПЕРШИЙ ДЯКА читати Тарас, справді, вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід.
- Що в голові є—те довіку твоє,—сказав він.—Час уже Тараса до дяка в науку віддати.
- Та чи не мале ще?—озвалася тихо мати.
Але батько підтримав діда.
- Нічого, хай змалку вчиться. Що вмітиме, того за поясом не носитиме.
Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи.
Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк «сліпий» Совгир, гучним голосом проказує:
- Аз-буки! Аз-буки! — А за ним хлопці всі хором:
- Аз-буки! Аз-буки!
А інколи чути плач та зойки, і дядьки, підморгнувши один одному, кажуть:
- Ач, дяк березовим пером виписує! Чудний був оцей учитель—«сліпий» Совгир.
Він не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди, бо як закотить своє зизе око, коли виспівує псалтир, то здавався сліпим. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Власне, він не був справжнім дяком. Якось у титаря гуляли сусіди, між ними і старий дяк. От старому дякові після доброго титаревого меду чомусь погано стало, а на ранок він і дуба дав. Тоді в товаристві був і Совгир. Несподівано для всіх у неділю став він на криласі і почав з попом службу правити.
І так сподобався його громоподібний бас, що всі, як один, зраділи: є в них такий голосистий дяк, і можна вже не турбуватися про вчителя.
Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, «аки пастирю доброму», і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком:
— Аз-буки, аз-буки!
А вибігши з школи, співав з
