Неболови - Юлія Ілюха

в університеті вважали дивачкою. Мабуть, на це прирекли її батьки, назвавши доньку нетиповим для Харкова ім’ям. «Іванка? — здивовано вигинала підфарбовані брови-ниточки завідувачка дитсадка, вдивляючись в обличчя малої, немов очікуючи побачити на ньому докази Іванчиного іншопланетного походження. — Ніколи не чула». «Іванка? — дивувався директор школи в костюмі “з полиском” і пригладжував долонею акуратно підстрижену шевелюру. — Це нова мода на імена?» «Іванка? — перепитували одногрупники в університеті і кривилися: — Ти з села, чи що?» Проте відповідь була набагато простішою: Іванчині батьки чекали на сина, і поява дівчинки стала для них сюрпризом, тож вони не стали довго морочити собі голову, а вдягнули доньку в блакитну одежинку та переінакшили для неї хлопчаче ім’я.

У дитсадку та в молодших класах школи Іванку дражнили Ванькою, від чого її гарненьке личко мало не щодня вмивалося гіркими сльозами образи. «Ванька» перетворилася на «Іванку» в дев’ятому класі з легкої руки та слова популярного в школі старшокласника, який раптом запропонував їй зустрічатися. Перелякана такою увагою до своєї персони, вона тиждень просиділа вдома з температурою, що взялася нізвідки і так само зникла в нікуди. Після повернення Іванки до школи всі як одна однокласниці, ховаючи в очах заздрість, захотіли з нею дружити, а однокласники навперебій писали їй записки з освідченнями в коханні. Однак раптова популярність, яка впала на неї, як сніг за комір, зробила Іванку ще відлюдькуватішою. Звикла до самотності, вона так само воліла бути сама із собою, а не з кимось іншим. Зрештою, знехтуваний та ображений старшокласник спромігся відновити свою репутацію шкільного мачо, удавши, що любовне фіаско спіткало не його, а Іванку, нібито вона першою стала змагатися за його увагу.

Ця історія швидко забулася, але після неї однокласники дивилися на Іванку вже іншими очима. Справді, який же вона Ванька? Доволі симпатична дівчинка, з іще по-дитячому кругленькими щічками, але вже привертає погляди, як будь-яка гарна жінка, тим паче блондинка. На блідому — аж до синіх прожилок — обличчі великі блакитні очі здавалися метеликами з екзотичних країн, що лише на мить сторожко присіли на квітку і будь-якої миті готові зірватися, змахнути яскравими крильцями та зникнути в нетрях диких тропічних лісів. Коли Іванка хвилювалася, соромилась чи лякалася чогось, метелики розгублено пурхали туди-сюди, наче билися об невидиму скляну перешкоду. З-під довгого білявого волосся виглядали вушка. Іванка ненавиділа їхні розмір і форму й через те ніколи не збирала волосся, хоча насправді ці милі ніжно-рожеві вушка робили її схожою на казкового ельфа ­й викликали мимовільні усмішки на вустах оточення.

Щодня Іванка мусила їхати на лекції в універ, який для неї обрали батьки. Ходила туди не з примусу, а за інерцією, бо з дитинства звикла, що вони все вирішують за неї. Колись давно Іванчині батьки були вчителями, але в скрутні дев’яності різко змінили сферу діяльності та зробилися «торгашами». Найпершим спогадом її дитинства були величезні картаті сумки, у яких вони возили товар із Туреччини. Ці сумки, немов гірський хребет, перерізали навпіл їхню тодішню однокімнатну «хрущовку», відтинаючи минуле від майбутнього.

У минулому залишились кілька підручників та стосик різнокольорових учнівських зошитів, майбутнє ховалося під купою одягу з іншого берега Евксінського Понту. На дні тих незліченних поліетиленових сумок, мабуть, і загубилася їхня сім’я, залишились троє людей, поєднаних родинними зв’язками та спільним майном. «Мейк мані, хані!» — улюблений батьків вислів навіть висів прямісінько над подружнім ліжком. Можливо, саме через любов до нього Іванку й відрядили навчатися на факультет іноземних мов, де вона щодня продиралася крізь хащі англійських слів, що, мов набридливі бджоли, атакували її голову і вдень і вночі.

Чеберяючи переходом, який знову був переповнений людом, вона раптом подумала, що не знає, про що говорити з батьками. Саме говорити, а не коротко відповідати за вечерею на щоденні запитання про навчання, якими прицільно стріляла в неї мати, перевіряючи доцільність інвестицій у доньку. Вічно заклопотані батьки зі своїми нескінченними розмовами про магазин, у який із часом переріс картатий бізнес, здавалися Іванці такими ж чужими, як усі ці незнайомці в метро. Іноді їй хотілося крикнути: «Вільна каса!» — щоб хоч якось привернути їхню увагу. Вона вже не пам’ятала, як усміхаються нафарбовані губи мами чи як мружиться від щастя тато, до зморшок у кутиках очей. Хоча ні, пам’ятала. Одного разу, вештаючись після лекцій вулицями міста, зігрітого за день іще теплим осіннім сонцем, побачила в центрі батькову машину. Чогось зраділа і побігла до неї, але, добігши майже впритул, відсахнулася. На передньому пасажирському місці сиділа не мати, а густо нафарбована брюнетка, на вигляд Іванчина ровесниця. А потім ви­йшов батько. Він усміхався. Широко, щиро і беззахисно, не як статечний власник магазину, а як закоханий підліток. У автівці він щось поклав у руки брюнетці, від чого та зраділа й кинулася обіймати його за шию. Іванка підвела погляд на будинок, із якого вийшов батько. Перед очима застрибали кучеряві золоті літери: «Ювелірний».

Після цього випадку вона стала жаліти матір, хоча вони ніколи не були близькими настільки, наскільки можуть бути лише рідні жінки, одна з яких дала початок життю іншої. Однак згодом зрозуміла: так само, як батько щасливий з молоденькою коханкою, мати була щасливою від володіння грішми. Коли вона рахувала купюри, її очі палали хижим блиском, а на вустах блукала замріяна усмішка.

Після закінчення лекцій Іванка зазвичай вешталася вулицями або каталася перехресними лініями підземки, спостерігаючи за людьми. Після вступу до універу батько спочатку підвозив її на навчання зранку, увечері ж вона діставалася додому сама, а згодом, умотивувавши заторами на дорогах, порадив доньці їздити на метро. Утім, Іванка була не проти. Метро їй подобалось. Навіть не так метро, як люди, яких можна тут зустріти. Крім вічно заклопотаних сірих облич та згорблених спин, чи не під час кожної поїздки обов’язково траплявся хтось цікавий та неординарний.

Найдужче Іванка любила роздивлятися музикантів, які блукали з одного вагона до іншого, бренькотіли на гітарах, рвали струни скрипкам, розтягували міхи баянів та дуділи в сопілки, копійка за копієчкою збираючи в поліетиленову торбу гонорар за свій виступ. Вона заздрила їм, безіменним жителям метросіті, безсрібникам, відчайдушно вільним у своєму виборі і від того, як їй здавалося, — щасливим.

— Шановні пасажири! На посадку подається елек­тропоїзд. — Байдужий голос диктора невидимим птахом ширяв над платформою, відбиваючись від мармурових стін.

Електричка повзла поволі, немов гігантська втомлена гусінь. На обшивці вагонів ліниво світили брудно-білими боками намальовані пельмені. Рух пасажирів у годину пік не визнає жодних правил: не встигли відчинитися двері, як усередину ввірвалися кілька дужих енергійних чоловіків, намагаючись зайняти вільні сидячі місця та не даючи вийти тим, хто стояв у глибині. З лайкою і штовханиною двері нарешті взяли штурмом, і поїзд рушив під нервові вигуки машиніста.

— Двері відпустіть! — заволав він і послабив вузол краватки.

Мірний стукіт коліс потяга навівав дрімоту. Тільки-но Іванка заплющила очі, повиснувши однією рукою на поручні, як до її свідомості пробився дзвінкий гітарний акорд і вслід за ним — голос.

— Добрий вечір! Вітаю вас зі святом — днем наро­дження Валерія Меладзе!

Іванка не могла бачити власника голосу — його затуляли людські спини, та вона була цілком упевнена, що знає його. Їхні маршрути перетиналися щовечора, коли вона їхала з університету додому, а він вирушав на «гастролі» в метро, чи то сподіваючись заробити вільну копійку, чи то прагнучи поділитися з іншими