Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Він стояв, недбало відкинувшись назад, трохи схиливши голову набік і кліпаючи очима. А тоді посміхнувся й сказав:

— Якщо в них за тих давніх часів були політики, то напевне так само вимагали, як оце й ми нині: «Дай!» Дай, дай, не минай! Але я сьогодні не політик. У мене вихідний день. Я навіть не проситиму вас голосувати за мене. А коли вже казати щиру правду, як перед богом, то воно мені й ні до чого. Принаймні поки що. Поки мене ще тримають у тому великому домі з білими колонами при вході й дають на сніданок персикове морозиво. Хоч усі ті бісові діячі залюбки турнули б мене звідти. Ви знаєте,— і він трохи нахилився вперед, немов хотів повідати слухачам якусь таємницю,— ну просто сміх, як мені важко знайти спільну мову з тамтешнім людом. Дарма що я аж із шкури пнуся. З усіма страшенно чемний. Усім кажу «будь ласка». Та й з «будь ласка» нема ніякої користі. Одначе скидається на те, що їм доведеться потерпіти мене ще один термін. І вам також, поки викинете мене на смітник. Отож краще всміхайтеся і терпіть. Це ж бо щось мов чиряк, га?

Він замовк і обвів очима юрбу, дивлячись згори вниз просто на неї і поволі повертаючи голову, неначе спиняв погляд то на тому, то на тому обличчі. Потім осміхнувся, кліпнув очима і запитав:

— Га? Чого мовчите? Заціпило вам, чи що?

— Мов чиряк на гузні! — крикнув хтось із натовпу.

— Сто чортів! — гаркнув Віллі у відповідь.— То спіть на череві!

Хтось засміявся.

— І хваліть бога, що він не обминув вас своєю ласкою і завдав собі клопоту зліпити вам з того мізерного матеріалу, що мав на вас, і задки, і передки!

— Так їх, Віллі! — долинуло з натовпу. І всі засміялися.

Хазяїн підніс праву руку долонею донизу й почекав, поки вони перестануть сміятись і свистіти. А тоді сказав:

— Ні, я не проситиму у вас нічого. Ні голосів, ні чогось іншого. Для цього, може, приїду іншим разом. Якщо мені не набридне персикове морозиво, яке дають на сніданок у тому великому домі. Та я й не сподіваюся, що всі ви голосуватимете за мене. Побий мене бог, що б то було, якби ви всі побігли голосувати за Віллі! Про що ж би ви, в біса, тоді сперечалися? Хіба що про погоду, але ж за неї не проголосуєш!..

Ні,— сказав він, уже іншим голосом, спокійним, розважливим, що немовби поволі долинав звіддалік.— Сьогодні я нічого у вас не проситиму. В мене вихідний день, і я приїхав додому. Чоловік залишає свій дім, бо щось спонукає його до цього. Вночі він лежить у чужому ліжку, і навіть вітер, що шелестить у деревах за вікном, не такий, як удома. Чоловік іде вулицею, і обличчя, які трапляються йому назустріч, не мають імен. І голоси, які він чує,— не ті голоси, що бриніли в його вухах, коли він вирушав з дому. Це гучні голоси. Такі гучні, що він давно вже не чує тих голосів, які проводжали його тоді. Та настає хвилина, коли все довкола затихає, і до нього повертаються оті голоси з його далекого минулого. І він уже розрізняє, що вони промовляють. «Повертайся,— промовляють вони.— Повертайся, хлопче!»

І він повертається…

Голос його урвався. Не затих перед тим, як змовкнути, а урвався. Ще мить тому був тут, вимовляв слово по слову серед глибокої тиші, що затопила площу й натовп перед окружною управою і здавалася ще глибшою від дзижчання мух у листі двох катальп над витоптаним моріжком. Голос звучав, слово по слову — і раптом його не стало. Тільки дзижчання мух тривало й далі, ніби то крутились і скреготали у тебе в голові пружини та зубчасті коліщатка, які є твоїм єством і нізащо не спиняться, хоч би що ти там казав, аж поки замруть самі собою.

Хазяїн з півхвилини стояв нерухомо, не озиваючись і словом. Здавалося, він навіть не помічав усіх тих людей, що з’юрмилися внизу. Аж ось неначе вперше побачив їх і широко всміхнувся.

— І він повертається,— повторив усміхаючись.— Коли випадає вільна година. Повертається і каже: «Добридень, земляки! Ну, як ви тут?» Оце я вам і кажу.

Оце і все, що він сказав. Він дивився вниз і усміхався, поволі повертаючи голову, ніби то тут, то там спинявся поглядом на якомусь обличчі.

Потім він рушив униз сходами, так наче тільки-но вийшов із сутіні вестибюля за високими розчиненими дверима позад нього і тепер спускався сходами сам-один на цілій площі, мовби й не було перед ним нікого, жодного стороннього ока. Ішов собі просто туди, де стояв його почет — Люсі Старк і всі ми,— а тоді мимохідь легенько кивнув до нас, мов до випадкових знайомих, зустрінутих на вулиці, і попрямував далі, просто в натовп, наче ніякого натовпу там і не було. Люди розступалися, даючи йому дорогу, і водночас не спускали його з ока, а ми, решта, ступали за ним, і юрба позад нас миттю змикалася.

Тепер люди плескали в долоні, щось вигукували. Хтось без угаву волав:

— Гей, Віллі!

Хазяїн, розтинаючи натовп, перейшов вулицю і сів у «кадилак». Ми сіли з ним, а фотограф і вся та компанія пішли до своєї машини. Ласун увімкнув мотор і рушив вулицею. Люди розступались не одразу. Просто не могли — така була тиснява. Коли ми вклинились у натовп, їхні обличчя опинилися зовсім поруч, хоч рукою торкай. Вони дивилися просто на нас. Але тепер вони були зовні, а ми всередині. І всі ті очі на довгастих червоних обличчях з туго напнутою шкірою і на коричневих, помережаних зморшками обличчях дивилися в машину, на нас.

Ласун шалено сигналив. У ньому накопичувалися слова. Губи його заворушилися. Я бачив у дзеркалі, як вони ворушаться.

— П-п-п-пас-скуди,— мовив він, бризкаючи слиною.

Хазяїн сидів заглиблений у себе.

— П-п-п-пас-скуди,— повторив Ласун, натискаючи на сигнал.

Та ми вже повертали з площі в бічну вуличку, де не було ні душі. А коли поминали цегляний будинок школи на околиці містечка, спідометр показував сорок миль на годину. Побачивши цей будинок, я пригадав, як уперше зустрівся з Віллі, майже чотирнадцять років