Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Ми під’їхали до аптеки-закусочної, і, перш ніж Ласун загальмував, малий Том, а за ним і Хазяїн вискочили з машини. Я вийшов і подав руку Люсі Старк, яка вже отямилася від тяжкої спеки та своєї задуми, так що навіть спромоглася сказати: «Дякую». Вона на мить спинилась на тротуарі, поправляючи спідницю на стегнах, що, певна річ, були вже не такі стрункі, як тоді, коли вона полонила серце молодого фермера Віллі Старка.

Нарешті з «кадилака» випхався й містер Даффі, і ми всі рушили до аптеки. Хазяїн відчинив двері й пропустив уперед Люсі, тоді зайшов сам, а за ним і ми. Усередині було повно людей: чоловіки в комбінезонах стояли в черзі до колонки з газованою водою; жінки пасли очима прилавки, завалені всіляким блискучим дріб’язком; дітлахи, вчепившись однією рукою за материну спідницю, а в другій стискаючи ріжок з морозивом, витріщалися з-над своїх шмаркатих носів на той дорослий світ очима, схожими на кольорові порцелянові кульки. Хазяїн, із звислим на чоло вогким чубом, скромно став у чергу за газованою водою, тримаючи в руці капелюха. Він постояв так десь із хвилину, а тоді одна з дівчат, що важила морозиво, раптом помітила його і з таким виразом на обличчі, наче в неї посеред церкви луснув пояс з підв’язками, упустила ложку й, чимдуж крутячи сідницями під зеленим халатиком, гайнула до службового приміщення аптеки.

Минула ще мить — і звідти в натовп увігнався невеличкий лисий чоловік у білому піджаку, який ще тиждень тому належало випрати, і, вимахуючи рукою та налітаючи на відвідувачів, заволав:

— Та це ж Віллі!

Чоловічок у білому піджаку підбіг до Хазяїна, Хазяїн ступив кілька кроків йому назустріч, і той ухопився за його руку так, наче потопав. Він не потискав руку, як це звичайно роблять усі. Він просто повис на ній, увесь тіпаючись і аж похлинаючись тим священним словом — Віллі. А потім, коли цей напад радості минув, обернувся до відвідувачів, що, витріщивши очі, шанобливо з’юрмилися віддалік, і оголосив:

— Боже мій, люди добрі, це ж Віллі!

Його повідомлення було зайве. Тільки раз поглянувши, ви б зрозуміли: якби котрийсь із присутніх громадян не знав, що цього міцно збитого чоловіка в легкому літньому костюмі звуть Віллі Старк, тому громадянинові просто бракувало б клепки в голові. Зрештою, йому досить було звести очі на стіну за стойкою з газованою водою, щоб побачити величезне, разів у шість збільшене проти натурального розміру, зображення того ж таки обличчя, з тими самими великими очима, на фотографії ледь сонними й немовби зверненими в себе (тепер очі чоловіка в легкому літньому костюмі не мали цього виразу, проте я сам не раз його бачив), з такими ж мішками під ними, з трохи брезклими щоками, м’ясистими губами, тугими й, якщо придивитися ближче, міцно стуленими, як дві покладені одна на одну цеглини, і зі скуйовдженим чубом над не дуже широким вугластим чолом. Під фотографією було надруковано в лапках: «Моя наука — це душа народу»,— і підпис: Віллі Старк. Я бачив ту фотографію в тисячі різних місць: від пивничок аж до палаців.

Хтось із натовпу гукнув:

— Привіт, Віллі!

Хазяїн помахав рукою, вітаючи незнайомого шанувальника. Потім набачив біля дальшого кінця стойки якогось типа в джинсах — довготелесого, худющого, зсушеного малярією, із шкірою, наче в’ялена оленина, та обвислими вусами на темному обличчі, такому, як ото часом бачиш на портретах кавалеристів генерала Форреста6,— і, простягти руку, рушив до нього. Одначе Старе Луб’я і взнаки нічого не дало. Хіба лише човгнуло своїм розбитим шкарбаном по плитці та раз чи два ворухнуло борлаком, а очі насторожено дивилися з темного, мов покинуте просто неба старезне сідло, обличчя; та коли Хазяїн підступив ближче, рука Старого Луб’я зігнулася в лікті, так наче й не йому належала, а чинила на власний розсуд, і Хазяїн узяв її в свою.

— Як живеш, Малахіє? — спитав Хазяїн.

Борлак двічі ворухнувся. Хазяїн потис і пустив руку, що повисла в повітрі, немов нікому не належала, і Старе Луб’я озвалося:

— Та ще дибаємо.

— Як твій хлопець? — спитав Хазяїн.

— Недобре з ним,— відказало Старе Луб’я.

— Хворіє?

— Та ні,— сказало Старе Луб’я.— У в’язниці.

— Боже милий,— мовив Хазяїн.— Чи вони подуріли тут, що садять таких славних хлопців до в’язниці?

— Він таки славний хлопчина,— погодилося Старе Луб’я.— Та й бійка була чесна, от тільки не повелось йому.

— Еге?

— Усе було чесно, як годиться, от тільки не повелось йому. Штрикнув хлопця, а той узяв та й помер.

— Погане діло,— мовив Хазяїн.— Суду ще не було?

— Ще ні.

— Погане діло,— повторив Хазяїн.

— Та я не нарікаю,— сказало Старе Луб’я.— Усе було чесно, як годиться.

— Радий, що побачився з тобою,— мовив Хазяїн.— Скажи хлопцеві, хай тримає хвоста сторч.

— Він не нарікає,— відказало Старе Луб’я.

Хазяїн обернувся був до нас,— а ми після ста миль дороги по такій спеці дивилися на кран з газованою водою, мов на міраж у пустелі,— та Старе Луб’я озвалося знову:

— Віллі…

— Га? — мовив Хазяїн.

— Оцей твій патрет…— проказало Старе Луб’я і, рипнувши в’язами, повернуло голову до в шість разів збільшеної проти натури фотографії на стіні за стопкою.— Оцей твій патрет… Ти на ньому кепсько вийшов, Віллі.

— Та певне, що кепсько,— сказав Хазяїн, схиливши голову набік і скоса роздивляючись фотографію.— Коли мене фотографували, я був геть змарнілий, наче після холери. Спробуй їм щось втовкмачити в голови, тим законодавцям, то охлянеш гірше, ніж від кривавого проносу.

— А ти не бійся, міцніше втовкмачуй, Віллі! — гарикнув хтось із натовпу, що ставав усе щільніший, бо люди набивалися знадвору.

— Утовкмачу,— запевнив Хазяїн і обернувся до чоловіка в білому піджаку.— А тепер, Доку,— мовив він,— дай нам кока-коли, бога ради.

Док так прудко шаснув до стойки, що, здавалося, його от-от ухопить грець. Поли його білого піджака аж розплатались у повітрі, коли він стрімголов біг за стойку, розсуваючи руками дівчат у зелених халатиках. Наливши першу склянку, він подав її Хазяїнові, а той передав дружині. Док заходився наливати другу, примовляючи:

— Нашим коштом, Віллі, нашим коштом!

Цю склянку Хазяїн узяв собі, а Док і далі наливав та приказував:

— Нашим коштом, Віллі, нашим коштом!

Наливав і наливав, аж поки виявилося, що склянок п’ять