Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Отаким я побачив Мейсон-Сіті, коли був там востаннє, майже три роки тому, влітку 1936-го. Я сидів у першій машині, в «кадилаку», разом із Хазяїном, містером Даффі, дружиною і сином Хазяїна та Боєм-Ласуном. У другій машині, що була не така елегантна, як наш гібрид катафалка з океанським лайнером, проте не змусила б вас почервоніти на стоянці в заміському клубі, їхали кілька репортерів, фотограф і Сейді Берк, секретарка Хазяїна, яка мала подбати, щоб вони не дуже повпивались і були здатні робити своє діло.
«Кадилак» вів Бой-Ласун, і спостерігати це було приємно. Тобто було б приємно, якби не лізла в голову думка про те, на що перетворяться близько двох тонн дорогої машинерії, перевернувшись разів зо три на швидкості вісімдесят миль, і зосередити увагу на узгодженій дії м’язів, диявольському гуморі та блискавичній реакції, з якими Бой-Ласун обминав хуру сіна просто перед зустрічним бензовозом і в останню мить прослизав у вузеньку шпару між ними, одним своїм заднім крилом викликаючи серцевий напад у водія бензовоза, а другим змітаючи шмарклі з носа в мула. Але Хазяїнові таке подобалось. Він завжди сидів попереду, поруч з Ласуном, позираючи то на спідометр, то на дорогу, і всміхався до Ласуна щоразу, як той проскакував між носом мула й бензовозом. А Ласун сіпав головою, як завжди, коли слова застрягали у нього в горлі й не могли вихопитись назовні, і нарешті озивався.
— П-п-п-па…— видушував він із себе, і бризки слини вилітали в нього з-поміж губ, наче з обприскувача.— П-п-п-пас-скуда, він же б-б-бачив, щ-щ-щ…— і слина бризкала на вітрове скло,— щ-щ-що я їду.
Говорити Бой-Ласун не був мастак, але не мав собі рівних, коли ставив ногу на акселератор. Він не взяв би гору на шкільному диспуті, та ніхто б і не схотів заходити в дискусії з Ласуном. І вже аж ніяк не ті, хто знав його й бачив, як він орудує своїм автоматичним «0,38-спец.»4 що випинався в нього під лівою пахвою, наче пухлина.
Ви напевне подумали, судячи з прізвиська, що Бой-Ласун був негр. Ні, це не так. Він був ірландець, але з непутящих. Зростом він ледь сягав за п’ять футів і вже встиг полисіти, хоч літ мав небагато — не більш як двадцять сім чи двадцять вісім. Завжди ходив у червоній краватці, а під краваткою і сорочкою носив на ланцюжку якийсь католицький образок, і я всією душею сподівався, що то святий Христофор і що він, святий Христофор, справно виконує своє призначення5. Прізвище Ласунове було О’Шійн, а Ласуном його прозивали тому, що він весь час смоктав цукор. Щоразу, коли бував у ресторані, він вигрібав із цукерниці все до останньої грудочки. Кишені його віддималися від цукру, і, коли він виймав грудку, щоб укинути до рота, на ній видно було налиплі сірі ворсинки й тютюнову потерть, які завжди назбируються на дні кишень. Він закидав цукор за частокіл своїх дрібних, кривих і почорнілих зубів, починав смоктати, і тоді його худі, мов не з цього світу, ірландські щічки западали, і він ставав схожий на захарчованого гнома.
Хазяїн сидів спереду, поруч із Ласуном, і дивився на спідометр, а збоку біля нього сидів його син Том. Томові було тоді років вісімнадцять-дев’ятнадцять, точно не пригадую, але виглядав він старшим. Він був не дуже високий на зріст, але збудований, як дорослий чоловік, і голова його сиділа на в’язах міцно, по-чоловічому, а не хилилася вперед на довгій шиї, як у хлопчака. Ще в школі він уславився як футболіст, а минулої осені став найпершим гравцем команди першокурсників в університеті нашого штату. Про нього писали в газетах, і він був справді добрий футболіст. І сам про це знав. Знав, що він хлопець хоч куди, та й хто б цього не сказав, поглянувши на його гладеньке, вродливе, засмагле обличчя, на міцні щелепи, які неквапливо й зухвало розправлялися з жувальною гумкою, і на блакитні очі під приплющеними повіками, які так само неквапливо й зухвало розправлялися з тобою, а заразом і з усім цим нікчемним бісовим світом. Щоправда, того дня, коли він сидів попереду з Віллі Старком, тобто Хазяїном, я не бачив його обличчя. Але пригадую, як подумав, що голова його і формою, і поставою дуже схожа на голову його батька.
Місіс Старк — Люсі Старк, Хазяїнова дружина,— Малюк Даффі і я їхали на задньому сидінні; Люсі Старк сиділа між Даффі і мною. Не скажу, що то було веселе товариство. По-перше, спека аж ніяк не схиляла до жвавої балачки. По-друге, я весь час пильнував за хурами сіна та бензовозами. А по-третє, Даффі і Люсі Старк не дуже полюбляли одне одного. Отож вона сиділа між Даффі і мною, поринувши в свої думки. І як на мене, то вона мала про що подумати. Хоч би про все те, що сталося відтоді, як вона, ще зовсім молоденька, почала вчителювати у Мейсон-Сіті і вийшла заміж за хлопця-фермера з червоним обличчям та шиєю, великими незграбними руками, з каштановим чубом, що спадав на чоло (ви можете побачити їхню весільну фотографію — її друкували в газетах, як і сотні інших фотографій Віллі), і з очима, що дивилися на неї із захватом і собачою відданістю. Атож, вона таки мала про що подумати, їдучи в швидкому «кадилаку», бо відтоді дуже багато чого змінилося.
Тією вулицею з колись білими будиночками ми виїхали на площу. Була субота, друга половина дня, і на площі юрмився люд. Навколо витоптаного моріжка тулились один до одного вози й фургони, а посеред нього стояв будинок окружної управи — коробка з червоної цегли, що чимало потерпіла від негоди й давно потребувала фарбування, бо спорудили її ще до громадянської війни. Будинок вінчала вежка з годинниками на всі чотири боки, та, придивившись пильніше, ви побачили б, що то не справжні годинники. Вони були просто намальовані й завжди показували п’яту, на відміну від отих великих намальованих годинників перед третьорядними ювелірними крамничками, які незмінно показують чверть на дев’яту. Серед людського юрмища, що з’їхалося на базар, нам довелося сповільнити швидкість; Ласун почав сигналити, голова його засіпалася, і, бризкаючи
