Загоріла полонина - Софія Парфанович

Андрій снує свою історію-журу та й не бачить нічого доброго перед бойками. Хіба тільки, що стали грамотні, позакладали склепи-кооперативи, де-не-де молочарню або пекарню.

— Такой, зіправди, нарід став яснішчий, то нема що. Десять-пятнайцять літ тому в цілім селі мало хто знав письмо. Такого мус било́ шукати. А нині каждий дітвак знає. Або про Україну? До великої, австрійської, войни нихто не знав, що то таке. А дниська запитайте найменшого дітвака то він то вам відповіст: я українець! Де то мале виділо, де воно чуло про Україну? Певно з книжок та й від учительки. Бо такой файні вчительки настали тепер, не такі, як перше, що тілько по-польськи, чи по-німецьки. Тепер самі свої і файно вчут дітваків і своє письмо й чудже. —

Андрій нагадує дітваків і кличе до себе Яцька:

— Анужто, Яцьку, винеси книжку та покажи, що ви ся вчите!

Яцько перескакує через перелаз, босі ноги тупотять по дерев'яному помості. Полотняна сорочка поверх таких же порток теліпається. Пояском переперезана. Бронзово-сірий лейбик з битого сукна, червоним шнурком вишитий, спину хоронить.

Андрій підкручує вуса та, дивлячись за парубійком, міркує:

— Чей їм буде дагди ліпше, як нам…

Найстарший і найміцніший ліс ріс на північно-західньому схилі Кичери, на найстрімкішій стіні, що опадала гостро в потік Студений. Він рився глибоким яром поміж Кізявицею й Кичерою, жолобив собі русло між двома лісистими горами и журкотів малими водопадиками та пошіптував мілкими плесами. У спокійний час він був малий і лагідний і як чемний синок тулився до матірніх, Кичериних ніг. Тільки ж у повінь, як розгулявся, бушував, гудів і рвав береги та з Кичериних боків виривав каміння і вигризав у них вирви. Все ж гора дивилась поважно й спокійно на свого малого синка. Вона ж його годувала своїми грудьми: ж з її млак і потічків він пив свої води. Не дивувалась його буйним, хлоп’ячим примхам.

Здовж потока бігла дорога і крутився залізничний шлях. Тільки й було місця між Кізявицею й Кичерою, що її вижолобили води, що спливали з обох гір. Вища й стрімкіша за посестру Кізявиця дивилась понад неї на ліси й гори. Споконвіку обі говорять з собою шумом лісів. Кидають собі вістки про бурі, що надтягають з громовицями від полудня, тривожно-глухо нараджуються, коли північний осінній вітер погрожує снігом.

У їхніх підніжжів, по той бік тулиться село і живе своїми буднями. Так було з давен-давна. Так було завжди.

Аж одного дня зайшли чужі люди, оглянули гори, поміряли, порахували й вирішили: Кичерин північний схил корисний для нартової скічні. З тієї пори дещо змінилось між Кизявицею й Кичерою.

Рубали ліс. Не цілий, тільки доріжку вершком Кичери, так з на двох людей завширшки. Потім завернули гостро на збіч і вже рубали ширшу смугу. Так аж до потока. Через Студений перекинули гарний, широкий місток. Дерево звезли в село і стали будувати нартовий захист.

Потім зайшли з рискалями й джаганами і в одному місці стрімкого вирубу розкопували, а в другому насипали.

Гола смуга, що наче глибокою раною прорізала спину Кізявиці, зажовтіла глиною, забіліла камінням.

Кізявиця дивилася з своєї висоти і наче б дивувалась, що так покалічили посестру. Дивувались і чудувались бойки. Що то за панські прибаги? Не досить ліса напсували, ще й гори розкопують! Якби собі вмислили зробити так, як той у співанці:

Але воно сталося видно не до милої, а в поточину. Та й Кізявиці стало видно в село. Перше Кичерин ліс заслонював.

Потім прийшла зима і скічня була готова.

Ліс спить. Присипані снігом, обважнілі зимовим сном стоять ялиці непорушно, наче баби, окутані в білі, баранячі кожухи. Ще щільніше присипав сніг ялівці. Вони немов малі круглі копички, або знову як якісь дивні, стріпаті тваринки, що позасипляли під снігом. Здається, прокинуться і давай стрибати й гуляти поміж товстими стовбурами дерев.

Не сплять тільки смереки. Вони не обмерзають снігом і шумлять стиха, колишучи своє гілля у зимовому вітрі.

Білі поля на горбах вигладжені наче цукрові голови. Тиша-сон над ними. Тільки вітер, гірський гуляка, прокидається інколи, знімає снігові пилини та жене їх курявою по схилах. Потім вертить їх крутіжем і приспівує тонко. Наче одяг невидної танечниці, кружляє сніговий серпанок під його спів, міниться в сонці. Аж доки не змучиться і не ляже десь коло лісу, щоб припочати. Відтіля все ж таки чатує хижо й сторожко.

Але сонцеві байдуже до нього. Воно розіскрює сніг і грається льодовими кришталиками. Веселкою міняться непорочні шати, що їх одягнув ліс і поле.

По пухах гірських схилів розсипались нартярі. На довгих дошках наче в казкових стомилевих чоботах, ціпки в руках, наче крила. Виглядають як якісь чудні, чужинні птахи. Легко й швидко спливають з горбів. За ними залишаються дві рівні смуги та круглий закрут від хрістіянії, що нею закінчили з’їзд. Зароїлись горби, зачудувались ґазди.