Загоріла полонина - Софія Парфанович

— Ой страшна річ, ой дивогльидна, ой як же тото може бити?! — бідкали ґазди, пробираючись до своїх піль.

Але не стало піль, що були під лісом. Зливи знесли їх у потоки, пообривали узбіччя гір і кинули їх на поля. Цілі шари молодняку з’їхали на поля. Котра деревина стоїть просто, котра вгору коренем або й покотом лежить.

— Таже нема мої праці, таже нема мої кервавиці гіркої! Лісом ї знесло, каміням закинуло!

Відкриті щелепи гір зяють нагим нутром. Воно жовте, гидко й липко розкинене. Позбувшись лісу, безсоромно розкидало тельбухи і показує білому дневі кальне нутро.

Глибокі яри, круті вирви порізали гори.

Гей, чи набридло оцим узбіччям від віків стояти на місці?! Оце рушились і з ломотом поповзли у мандрівку в долини.

Кріпкі старі ліси, що віками шуміли на вершках і побідно ставили відпір бурям, лягли покотом у страшному падінні. Ялиця на ялицю, кремезні смереки лягли поперек себе й біля себе. Нині вже ні людині, ні звірові доступу не буде.

— Тото видит ми ся, за войну та й за людську кривду. Таже в тих всіх лісах восько стояло. Людські діти з усіх усюдів зігнали та губили по тих лісах. І лісови не дарували, рубали, аж із смерічок кров текла, гей би з челядина. Бога не признавали, такий на них конец прийшов, як на той ліс. Бо так старі люди приповідают: — Кілько ліса впало, тілько народу згине. Мір страшний на нарід йде та й ще піде!

За таборами руїна. Повалені палатки, кілки, містки. Ще на ялицях, що де-не-де лягли від бурі, таблиці з написами чи числами якимись. Пляшки, папір, скирти цілі. Вихор лісом розніс. Понадпалювані сторінки, позатиране, розмокле письмо. Книги лежать між зломами на моху, поміж мертвими ялицями. По них бігають мурашки й жуки, а вітер перегортає мертві й нікому непотрібні сторінки, і шелестить поміж ними. Інколи підіймає папір сердитим крутіжем та кидає його в жовтопінні буруни потока.

Тихо й глухо в мертвих лісах Бойківщини. Ні звір, ні птах не полошить тиші лісового цвинтарища, здається тільки, як би смерть засіла на товстому пні викорчуваної ялиці та з подолка висипала оцей папір, що шелестить поміж вітроломами.

Тієї тривожної ночі, коли здавалось, що світові загибель прийшла, вернулись у село й їхні хлопці, що по лісах ховались від мобілізації. Змучені й промоклі до шкіри, але проте бадьорі, як оті стрункі й молоді ялиці — дочки, що йдуть на вируку старого лісу, що ліг покотом від бурі.

Хоч поля спустошені повінню і всюди шкода велика впала, Гнат разом з вітцем став рятувати й направляти. Потім виходив з топором у ліс, що ріс у Вапнярці. Треба було дорубувати одні вітроломи, другі обкорувати й порубати. Що грубші звести на обору, хай сохнуть. Придадуться на нову будову.

І хоч сумно було в поляглому лісі, Гнат свистав бадьоро, пробираючись крізь сітку пнів, гілля мертвого конаря.

Оце з краю лісу росте молодняк. Його засіяли з своїх плідних шишок батьки-велетні, що лягли в боротьбі з бурею. Він тепер іде протинаступом збитими лавами збройної сили. Він стрункий і хиткий в своїй молодості, але разом — одна непоборна лава. Побідним походом, стрійні в пушисту зелень щитів і шоломів, молоді йдуть на заміну старих і тих, що лягли в силі віку. Горді молодістю й непоборною силою життя, підступають до грудей старому лісові, що вже ліг і що стоїть де-не-де. Рясною, молодою зеленню вони трублять тріюмф над смертю. Кінчики своїх гілок вкрили яснозеленими лапками, вершок їх вистрілив зорею: з її рамен швидко виростуть нові, здорові конарі, новий ступінь їхнього стрільчастого деревостану.

Повні соків і сил, вони вдерлись у старий ліс. У його підніжжя вони здобули вкриту сухими шпильками землю. Переможно-гордо, з тріюмфом весни на гілках вони йдуть у змагання із смертю. Малі, буйні й твердокорінні, за ними тепер черга! Для них тепер соняшне сяйво й блакить неба. Та й цього їм не доволі. Оце лежить порохнявий пень якогось предка. На нього вистрибнули дві молоді смерічки, запустили коріння в порохно і м’якесенькі, ніжнесенькі піни своїх весняно-зелених чатин розкотили понад чорним трупом того, що жив колись.

Ще й розбіглись поміж вітроломи землеприклонні ялівці, що не пнуться в небо, тільки п’ядь за п’яддю добувають землю. Надмір свого синявого, запашного овочу сипнули на зелені мохи. Притулились до жовтих медунок, що пахнуть солодко й кохаються з чмелями та разом з густими заборолами ожинників боронять вступу в ліс.

Але велика й могутня держава лісових муравлів, що всевладно панувала над деревами, рослинами й тваринами, сьогодні у великому роздратуванні: впала ялиця, що до її пня прилягало муравлисько, здавила й розбила його. Прудкі, дощеві води розмили його стіни.

Чорняво-рудий народ в тривозі, метушні й не-стримному русі: понад пнем поляглої ялиці треба видвигнути нову державу.

Біжать своїми битими гостинцями, наскакують одна на одну, одні там, другі назад. Несуть будівельний матеріял, тягнуть цілі велетенські дерева, несуть стебла-шини і чатину-цеглини. Безліч і безліч їх.

Хто ж знає, як довго прийдеться їм будувати величну державу, володарку життя й смерти мільйонів? Проте метушиться хоробрий лісовий народ.

Тільки яструбам гнізд забракло. Квилять жалібною скаргою, кружляючи понад поляглим лісом.

В тій частині, де старий ліс ліг покотом, щоденно працював Гнат. Ба, не лиш він, інші ґазди й ґаздівські сини виходили в ліс. Безліч сокир гупало всюди. Як великі жовни, вони стукали об пні. Пили скрипіли й стогнали, ріжучи сире, ще соковите дерево. До великих пнів запрягали