Загоріла полонина - Софія Парфанович

Загоріла полонина

Ни вогня, ни грани

Та за вами гори-вершки

Сердейко ми в'яне.

Не вважаючи на популяризацію Бойківщини й бойківського племени в українському письменстві 19. ст. Миколою Устіяновичем («Месть верховинця», «Страсний четвер»), Іваном Франком («Захар Беркут» і ін.) та ін. і не вважаючи на діяльність бойківських регіональних письменників в українській літературі, як Ізидора Пасічинського, Олександра Борковського та (найбільш і відомого між ними) Юрія Кміта, цей прекрасний закуток нашої Батьківщини досі належно не оцінений у мистецькій творчості. Більш притягальної сили виявила Гуцульщина, чи — в останніх часах — Лемківщина. Висловом цього недоцінювання може бути й саме окреслення «бойко», що його відчувається ще й до сьогодні тут і там як насмішливий синонім чогось нижчого, малокультурного, меншевартого…

А тимчасом населення бойківських Карпат, пройшовши разом із Українськими Січовими Стрільцями шлях вогневого хрищення в першій світовій війні та закріпивши за собою такі символи геройських подвигів, як Ключ, Маківка й ін., за короткий розмірно час, бо за рр. 1918–1038, духово переродилося до непізнання. З темної гірської маси перед 1. світовою війною витворилася національно-свідома спільнота, виросло нове покоління, що видало з себе кадри заслужених боєвиків українського резистансу за Польщі, допомагало й брало активну участь у будуванні Карпатської України й в останній час стає разом із іншими в ряди Української Повстанчої Армії. Немає сумніву, що ця еволюція — одна з сторінок загально-українського національно-державницького відродження в 20. ст. А проте на Бойківщині вона замітна тим, що обхопила собою терен, здавалося б, найменш для того підготований, найбільш відсталий від рвучких струмів загально-національного життя. Це не еволюція, а революційний духовий перелім, світоґлядовий скік, що йому годі знайти рівню на інших теренах України.

Паралельно до цього суб’єктивного, внутрішнього розвитку Бойківщини йшло об’єктивне, теоретичне збагання бойківської дійсности. Науково-дослідчі осередки, що повстали після 1. війни: самбірське Т-во й Музей «Бойківщина» й стрийська «Верховина» ведуть перед у дослідчій роботі. Широкому загалові маловідомі напр. річники «Літопису Бойківщини» (11 томів!) з цінними розвідками наших спеціялістів із поля етнографії, археології, історії культури, осадництва, говорознавства, тощо. Низка наукових монографій про Бойківщину своїх і чужих учених появилася між обома світовими війнами. Постав і частково видрукуваний «Словник бойківського говору» Юрія Кміта (букви А — І). В 1939. р. вийшла у Львові перша в українському назвознавстві синтетична праця про «Географічні назви Бойківщини». І т. ін. і т. ін. Ймена таких меценатів української регіональної науки, як Кобільника, Гуркевича, Филипчака й ін. золотими літерами вписані в історії української культури й науки.

Тільки мистецьке збагання бойківської дійсности в час цього духового перелому не виправдало сподівань. Бойківщина на історичному закруті, її цікаве духове обличчя в конфронтації з до-й післявоєнною дійсністю, різниці в побуті, в світовідчуванні колись і тепер, все те залишилося поза увагою наших поетів, прозаїків, малярів, скульпторів, тощо. А можливості великі, матеріял обширний, тематика, цікава!

І ось перед нами збірка оповідань Софії Парфанович про Бойківщину на переломі н. з. «Загоріла полонина». Авторка відзеркалює тут накреслену вгорі революцію в національній свідомості галицьких бойків та короткими картинами ілюструє їх відношення до різних режимів, які панують на їхній землі. Вони, це жилаве плем'я, виросле на пісній землі-лепчиці, бороняться перед напасниками, які б вони не були та залишаються завжди собою, навіть у далекій чужині. Оповідання з такою тематикою переплітаються з погідними, описовими, що нагадують давні, спокійні часи. Вникливий підхід і розуміння атмосфери сучасного й минулого на Бойківщині, органічне відчуття бойківської дійсности в 20. ст, велика спостережливість і реалістична живість образів — основні прикмети цієї збірки А при цьому легке, дискретне кольоритування постатей і терену місцевими словами й формами, не видуманими, а взяТИМИ просто з народніх уст. Нічого дивного: оця «загоріла полонина», зелена Бойківщина — вужча батьківщина письменниці. Там вона проводила свої дитячі літа, туди їздила завжди з гамірного великого міста, де звання й громадська праця змушували її проживати. Й тепер вона повертається думкою до рідних сторін: загоріла в воєнній хуртовині бойківська полонина притягає її увагу, нагадується живіш, як усе інше.

Дорога, втрачена — вона не забута на скитальщині. Її живлона сила й природна відпорність сповняє надією й вірою в краще майбутнє.

І тому — треба думати — всякий, в кого серце ще зовсім не полонила зелена синявінь альпійських озер чи узберіжні пальми заморських країн, всякий, хто ще не загубив себе в погоні щоденного життя на чужині, з приємністю повернеться думкою разом із авторкою до отого дорогого клаптика Рідної Землі, що й тепер горить-незгарає в горнилі історичних дій.

Вересень 1948.

Ярослав Рудницький.

Та як я си здогадаю

За давну давнину,

То не можу скоротати

До полудня днину.

Та як я си здогадаю

За давнії літа,

Голова мене заболить

Що не виджу світа.

— Та ци[1] дома Андрій, Настуню? — Настуня, низька, присадкувата, чорнява бойканя не зараз відказує. Звичаєм свого племени стоїть, дивиться й міркує. Розглядає пильно гостя і хоч знає його віддавна — мабуть таки находить щось нове й цікаве в нього.

— Ба, ви коли виїхали? Та ци на довго? Анужто, Яцьку, скоч