Ніч ополудні - Артур Кестлер
Рубашов відійшов від вічка і знову почав «прогулянку». Ще раз потер пенсне об рукав, начепив його на носа і полегшено видихнув. Посопуючи, походжав, чекаючи на сніданок.
На думку наверталися худі, щойно бачені руки і навіювали дивне відчуття. Нагадували йому щось дуже туманне, чого не міг означити, хоч і силкувався. Вид тих рук, навіть тінь на них були йому звідкись знайомі. Але все вислизало з пам’яті, наче старий мотив, наче запах вузької вулиці біля гавані.
7
Процесія у коридорі продовжувала свій обхід. Двері відчинялися й зачинялися. Рубашов чекав своєї черги. Він знову підійшов до вічка подивитися, чи вони вже йдуть. Хотілося гарячого чаю. Зняв пенсне і прилип оком до отвору. В його полі зору були двері чотирьох протилежних камер, від 401-ї до 407-ї. Над дверима нависала металева балюстрада, щось схоже на вузький балкон, по якому можна було дістатись у камери другого поверху.
Процесія поверталась назад. Вони, певно, обслужили в’язнів непарних камер, і тепер перейшли до парних. Ось вони зупинилися біля камери 408. Рубашов бачив лише спини двох вартових. Інші випадали з його поля зору. Ось відчинилися двері камери 406. Він знову побачив бак, із якого парував чай, та кіш чорного хліба.
Процесія рушила, проминула камеру 404, його, Рубашова камеру, і зупинилась навпроти 402-ї. Не задумуючись, він ударив кулаками у двері. Побачив, як двоє, що несли бак, переглянулись і повернули голови у бік його камери. Але наглядач з особливим піклуванням на обличчі відчиняв двері 402-ї, вдаючи, ніби нічого не чує. Двоє озброєних вартових навіть не озирнулися. Подавши хліб і чай у камеру, наглядач зачинив двері, і процесія рушила далі. Рубашов затарабанив у двері ще дужче. Він скинув черевика й гамселив ним по тяжких, кованих дверях.
Офіцер, що був з ними, повернувся, вирячив очі на камеру Рубашова, щось, видно, обмірковуючи, тоді повернувся й пішов за процесією. Раптом усі спинилися. Той, що оглядався, мовив щось ключареві, відібрав у нього ключі й пішов до камери Рубашова. Решта подалася за ним.
Рубашов відступив від дверей на один крок і чекав. Весь внутрішній неспокій, весь акумульований гнів раптом розрядилися. Зробилося раптом байдуже, дадуть вони йому чаю чи ні. Коли в замку заскреготів ключ, він підійшов до ліжка, сів і почав взувати скинутого щойно черевика. Двері відчинилися, і в камеру зайшов офіцер, той самий, що так вирячився в коридорі. Щоки мав гладкі, добре виголені. Очі невиразні. Випрасувана уніформа лопотіла; хромові чоботи порипували. Рубашову здалося, що він відчув запах свіжої шкіри, і він й уважніше подивився на лискучий пояс вартового. Той зупинився біля параші й оглянув камеру, яка, здавалось, поменшала від його присутності.
–Чому не прибрано? – спитав він різким голосом. – Ви ж знаєте приписи?!
–Чому мені не дали сніданку? – у свою чергу спитав Рубашов, розглядаючи охоронця через пенсне.
–Якщо ви хочете сперечатися зі мною, то спершу встаньте! – відрубав той.
–Не маю ні найменшого бажання сперечатися з вами чи бодай говорити! – відповів Рубашов, зашнуровуючи черевика.
–В такому разі не гатіть у двері, бо ми вживемо дисциплінарних заходів.
Він знову оглянув камеру й мовив до ключаря:
–В’язень не має швабри.
Наглядач кинув щось одному з носильників, і той одразу побіг коридором. Інші тим часом поставили свої речі долі і з цікавістю роздивлялися камеру. Другий вартовий стояв до камери спиною, розставивши ноги й заклавши пальці рук за пояс.
–В’язень не має й миски для їжі, – сказав Рубашов, не перестаючи зашнуровувати черевика. – Я припускаю, ви заохочуєте мене до голодного страйку. Я справді здивований вашими новими методами.
–Ви помиляєтесь, – відповів офіцер, дивлячись на Рубашова невиразним поглядом.
На його гладко виголеній щелепі виднівся широкий шрам, а на грудях висів орден бойового Червоного Прапора. «Учасник громадянської війни», – подумав Рубашов. Але війна відгриміла давно, і тепер це не мало для нього ніякого значення.
–Ви помиляєтесь, – повторив той. – Вам не дали сніданку тому, що ви хворі.
–Зуби… – поспішно підказав старий наглядач-ключар, що стояв у дверях.
Він і досі був у кімнатних пантофлях. Його однострій виглядав пом’ятим і засмальцьованим.
–Вам видніше, – сказав Рубашов.
Ще хотів запитати, чи є це останнім здобутком режиму – примусово переводити хворих на піст. Але стримався. Від цієї сцени його нудило.
Носій швидко вернувся, задиханий і розпашілий, з мокрою, брудною ганчіркою у руках. Наглядач перебрав від нього «швабру» і кинув неподалік параші.
–Маєте ще якесь прохання? – спитав офіцер без видимої іронії в голосі.
–Облиште комедію і дайте мені нарешті спокій, – сказав Рубашов.
Той вийшов. Наглядач задзеленчав ключами. Грюкнули двері, і Рубашов устав з ліжка. Підійшов до вікна. Враз схаменувся й підбіг до дверей. Крикнув у вічко:
–Олівця і паперу!
Зняв пенсне й подивився в отвір. Хоч крикнув він досить голосно, процесія віддалялася, ніби нічого не чула. Встиг побачити ще спину слідчого з гладко виголеними щоками, його широкий шкіряний ремінь і револьвер при боці.
8
І знову шість з половиною кроків до вікна і шість з половиною кроків назад. Крокував, розмірковуючи про все, що трапилося щойно. Протираючи пенсне рукавом, прокручував подумки усю сцену до найменших подробиць. Хотів пробудити в собі ненависть до охоронця зі шрамом на щелепі. Сподівався, це загартує його для прийдешньої боротьби.
Та не зміг не піддатися давній фатальній
