Ніч ополудні - Артур Кестлер

Два енкаведисти, що прийшли за Рубашовим, стояли біля дверей і радилися. Двірник Василь, який провів їх нагору, на східцях знемагав від страху. Він був дуже худий і старезний. На карку, над відірваним коміром старої шинелі, яку він накинув поверх білизни, виднівся широкий червоний шрам. Це був слід від рани з часів громадянської війни; він воював у дивізії Рубашова. Згодом Рубашов виїхав у службових обов’язках за кордон, і Василь чув про нього лише принагідно, з часописів, що їх дочка читала вголос вечорами. Вона читала йому промови, виголошені Рубашовим на партійних з’їздах. Промови були довгі й малозрозумілі, і Василь ніяк не міг відчути за ними голосу малого, бородатого бойового командира, який умів так гарно і легко лаятися, що навіть казанська Божа Мати не образилася б на нього. Василь, як правило, засинав посередині цих промов і прокидався лише в кінці, коли донька, поважно підвищивши голос, доходила до заключних речень та оплесків. До кожного урочистого вигуку «Хай живе Інтернаціонал! Хай живе революція! Хай живе вождь!» Василь додавав щире «Амінь», але тихо, щоб не почула донька. Потім скидав піджака, потай хрестився і з важким сумлінням лягав спати. Над його ліжком теж висів портрет вождя, а поруч – знімок Рубашова у формі червоного командира. Коли б тепер на цей знімок натрапили гості з комісаріату внутрішніх справ, не оминув би арешту й він.

На східцях було тихо й холодно. Василь почув, як молодший енкаведист запропонував розбити замок пострілами. Двірник зіщулився з переляку і затремтів. Він не мав часу взути черевики як слід. Тепер хотів їх зашнурувати, але руки тремтіли, шнурки не зав’язувались.

Старший енкаведист заперечив – мовляв, арешт треба провести так тихо, як тільки можливо. Вони знову подмухали у свої задубілі руки і заходились грюкати в двері. Молодший гатив по них руків’ям пістолета.

Кількома поверхами нижче заверещала жінка.

–Скажи їй, щоб замовкла! – скомандував Василю молодший.

–Ану, замовкни там! – гаркнув той донизу. – Тут начальство!

Жінка відразу втихла.

Молодший енкаведист почав гамселити у двері ногами. Грюкіт наповнив увесь східцевий колодязь і, не маючи куди вирватись, не вгасав. Нарешті двері подалися і відчинилися.

Всі троє зайшли досередини й стали біля ліжка Рубашова: молодший із пістолетом у руці; старший випростаний, як на команду «струнко», Василь, спершу спинившись позаду них, відступив до стіни. Рубашов, не підводячись із ліжка, витирав піт із чола. Він дивився на прибульців напівсонним короткозорим поглядом.

–Громадянине Рубашов Микола Салманович! Іменем закону ви арештовані! – голосно проголосив молодший енкаведист.

Рубашов знайшов під подушкою своє пенсне і трохи підвівся. Тепер, в окулярах, його обличчя набуло виразу, добре знаного і Василю, і старшому енкаведистові зі старих фотографій та кольорових портретів. Старший енкаведист навіть інстинктивно виструнчився. Молодший, що виріс під промінням нових героїв, ступив до ліжка. Було видно, що він намагається виглядати брутальнішим, аби лише приховати свою незграбність.

–Будь ласка, сховайте ваш пістолет, товаришу, – озвався Рубашов. – До речі, чого ви від мене хочете?

–А хіба ви не чули? Ви арештовані. Швидко вдягайтеся і… без фокусів! – вигукнув молодший.

–А ордер? – спитав господар.

Старший енкаведист витяг із кишені папір, передав його Рубашову і знову виструнчився. Рубашов уважно оглянув ордер.

–Що ж, гаразд, – сказав він. – У таких справах не вельми второпаєш.

–Поспішайте, поспішайте, – квапив молодший. Його брутальність виглядала не вдаваною. «Нівроку собі виховали генерацію», – подумав Рубашов. Пригадалися плакати, на яких молодь незмінно зображалася з дружніми, усміхненими обличчями.

–Замість бавитись пістолетом, краще подайте мені халат, – мовив Рубашов до парубка.

Той почервонів, але не сказав нічого. Стояв непорушно. Старший енкаведист без слова метнувся, подав халат, і Рубашов знайшов рукав дуже легко.

–Цього разу принаймні рукав не вивернутий, – сказав він з усмішкою.

Ні енкаведисти, ні Василь нічого з цих слів не второпали, та й не силкувалися второпати. Мовчки стежили, як він повільно підвівся з ліжка і повагом зібрав свою одіж.

Дім після пронизливого викрику жінки залишався мовчазним, але відчувалося, що всі мешканці пробудилися і тепер, наполохані, ледве стримували свій віддих.

Хтось нагорі висмикнув в умивальнику чопик, і вода загурлила вниз по трубах.

Біля під’їзду стояло легкове авто – нова американська модель. Утрьох вони підійшли до нього, і водій увімкнув ліхтарі. Вулиця спала чи вдавала, що спить. Вони сіли в авто, спочатку молодший, тоді Рубашов, і останнім – старший енкаведист. Шофер, який також був в однострої, завів мотор. За рогом асфальтова кладка увірвалася, хоч вони перебували у центрі міста. Довкруги височіли модерні будівлі, але самі дороги скидалися на замерзлі степові шляхи. Колеса провалювались у засніжені вибоїни, і авто посувалося зі швидкістю пішохода. Воно провалювалося, стогнало й скрипіло, як селянський віз.

–Їдь швидше, – невдоволено буркнув молодший. Мабуть, сказав це, щоб обірвати тишу в авто, якої сам боявся.

Шофер, не повертаючи голови, здвигнув раменами. Коли Рубашов залазив до авто, водій подивився на нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося.

Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.

–Ще далеко?… – спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.

Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»

–Добрих півгодини, – відповів старший.

Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», – подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою