Ніч ополудні - Артур Кестлер
Жах, випромінюваний Хазяїном, посилювався відчуттям його правоти; навіть дістаючи кулю в потилицю, його жертви падали з сумнівом щодо своєї невинності і з виправданням його вчинків. У цих справах не було жодної певності. Можна було лише апелювати до того насмішкуватого чаклуна на ймення Історія, який давав свою відповіді, лише тоді, коли апелюючий перетворювався на прах.
Рубашов відчув, що за ним стежать через вічко. Навіть не дивлячись на двері, він знав, що око, притиснене до шпигувального отвору, бачить усю камеру. Невдовзі почувся скрегіт ключа у замку. Але поки двері відчинилися, здавалось, минула вічність. Наглядач, невисокий старий чолов’яга у кімнатних капцях, зайшов до камери.
–Чому ви досі не встали? – спитав він.
–Погано чуюся, – відповів Рубашов.
–Що болить? До речі, лікар зможе оглянути вас лише завтра.
–Зуби… – сказав Рубашов.
–Зуби? – перепитав наглядач і відразу ж пішов геть, різко зачинивши двері.
«Тепер принаймні мене ніхто не турбуватиме», – подумав Рубашов, але ця думка не зродила особливої приємності. Ковдра вже заважала йому і він скинув її геть. Знову зосередився на великому пальці ноги, але й це почало надокучати.
На п’ятках шкарпеток помітив дірки й усміхнувся. Захотів було заштопати їх, але прохати голку й нитку в наглядача не хотілося. Та й навряд чи той дасть.
Інша річ – подивитись газету. Це бажання було таким сильним, що він навіть відчув запах друкарської фарби і шелест паперу. Може, вночі десь почалася революція, або голова якоїсь держави впав жертвою замаху, або якийсь американець відкрив спосіб зрівноважувати тяжіння землі. Звичайно, про його арешт газети ще не пишуть. У цій країні подібні справи до певного часу тримаються в таємниці, але за кордоном його арешт уже, мабуть, огорнутий в ореол сенсації. Редактори, очевидно, повідкопували його знімки десятирічної давності і понадруковували про нього безліч нісенітниць, особливо про його взаємини з Хазяїном…
Вже не хотілось газет, зате з не меншою пристрастю хотілося б знати, які саме хвилі здіймаються зараз у голові Керманича. Рубашову часто доводилося бачити його за робочим столом, обважнілого й непривітного, – він повільно щось диктував стенографістці. Інші люди його масштабу, диктуючи розпорядження, реферати, шкіци тез, переважно походжали по кабінету, грайливо пускали кільця диму чи перекладали з руки в руку лінійку. Хазяїн не рухався, не пускав кілець і, звичайно ж, не грався лінійкою.
Аж тепер Рубашов помітив, що підвівся з ліжка і ходить по камері вздовж і впоперек. Але коли саме він покинув ліжко, пригадати не міг. Крокуючи, пригадав старий забобон: ніколи не ступати на краї цементових плит. Чому? Засміявся. Але й при цьому його не покидала думка про Хазяїна, який у його уяві з живої істоти поволі перетворювався на кольоровий портрет, що висів над ліжком кожного громадянина цієї країни.
Він і далі ходив по камері, від дверей до вікна і назад. Його шлях пролягав між ліжком, умивальником і парашею; шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Біля дверей завертав праворуч, біля вікна – ліворуч. Це був старий в’язничний звичай – чергувати повороти, щоб прогулянка не перетворилась на коло і не закрутилася голова.
То що ж усе-таки снувало у голові Хазяїна? Рубашов уявив собі мозок вождя на схемі, виконаній аквареллю. Сірі купки спіралей збільшувалися до розмірів покручених кишок. Вони звивалися одна довкола одної, паче гадюки, і робилися невиразними, наче спіральні туманності астрономічних розмірів. Що саме снувалося в цих мільйонах сірих спіралей? Про галактики ми знаємо чимало, але про спіралі мозку – нічого. Через це, певно, й історія уподібнюється радше до оракула, ніж до науки. Може, пізніше, колись пізніше, усі процеси у мозку будуть з’ясовані за допомогою таблиць і статистики. Учитель виведе на дошці алгебраїчну формулу, яка подаватиме умови життя мас певної країни певного періоду: «Ось тут, громадяни, ви бачите об’єктивні фактори, що зумовлювали той історичний процес». І, ткнувши лінійкою в сіро-туманні клуби спіралей мозку Хазяїна, вчитель продовжуватиме: «А ось тут ви бачите суб’єктивну рефлексію тих факторів. Ця рефлексія у другій чверті XX століття допровадила принцип тоталітаризму у Східній Європі до тріумфу…» Так, поки все це не буде як слід з’ясовано, політика залишатиметься кровожерним дилетантством, таким собі забобоном і чорною магією.
З коридору донеслися кроки кількох людей. Рубашов отямився. «Тепер почнуть катувати», – подумав він. Зупинився посеред камери, напружив слух і гордо підняв голову. Кроки враз стихли. Ті, що йшли коридором, мабуть, зупинилися. Почулася тиха команда, задзеленчали ключі. І знову тиша.
Рубашов затамував віддих, сподіваючись почути крик катованого. З досвіду знав, що перший крик, у якому елемент терору панував над фізичним болем, був найстрашнішим. Те, що приходило потім, було більш-менш стерпним. З часом люди до всього звикають, і допитливі могли навіть робити висновки про метод тортур за тоном і ритмом криків. Під кінець більшість жертв поводилася приблизно однаково, незважаючи на різницю їхнього темпераменту й силу голосу: крики слабшали і переходили у схлипування. Тоді чувся грюкіт дверей, відгомін кроків і знову дзенькіт ключів. Крик чергової жертви виривався у коридор; нерідко він зринав ще до того, як мучителі торкалися своєї жертви. Уже сам їхній вид у дверях камери зроджував у в’язня такий страх, що дочасний крик був усього лише потрібною розрядкою.
Рубашов стояв посередині камери, дожидаючись крику. Зняв пенсне і за звичкою протер його рукавом. Подумки зарікався кричати, хоч би що йому там робили. Повторив зарікання вголос, як фанатик молитву. Та очікуваний крик катованого не долинув. Натомість почувся невиразний дзенькіт, схожий на удар металевих мисок. Потім пролунала коротка команда і двері зачинилися з грюкотом. Кроки залунали ближче.
Рубашов підійшов до вічка і зазирнув у коридор. Кілька людей в одностроях зупинилися майже біля його камери, але стояли до нього спиною. Старий наглядач відмикав двері у камері навпроти, на яких видніло число 407. Двоє інших тюремників тримали бак. Третій ніс кіш із порціями чорного хліба. Процесію замикало двоє озброєних вартових. Ну от, сподівався тортур, а воно – сніданок…
Якраз у цю мить в’язневі камери 407 подавали хліб. В’язень, напевно,
