Любий друг (Збірник) - Гі де Мопассан
Флобер перед смертю (травень 1880 р.) ще встиг утішитися успіхом свого учня. Прочитавши «Пампушку», він захоплено писав у листі до Мопассана: «Мені не терпиться сказати вам, що я вважаю „Пампушку“ шедевром… Це оповідання залишиться, можете бути певні». Флобер з його бездоганним смаком не помилився, на «Пампушку» чекала почесна доля найвідомішого твору Мопассана.
Ця новела може бути зразком того, як опрацьовував Мопассан життєвий матеріал, як він будував сюжет, якими засобами розкривав характери персонажів, змальовував пейзаж, нарешті, зразком іронічного, і навіть сатиричного зображення суспільних відносин буржуазної Франції. Дуже часто Мопассан використовував як сюжети своїх оповідань розповіді рідних, друзів, знайомих про різні життєві епізоди, цікаві смішні або сумні випадки. Історію, взяту в основу «Пампушки», Мопассан почув від свого родича Шарля Корд’ома. Той сам був один із учасників цієї історії. Кожний з персонажів мав своїх реальних прототипів. Так, наприклад, прообразом Пампушки була руанська утриманка Аидрієна Легей, а сам Корд’ом правив письменникові за модель для образу республіканця Корнюде. Вірний настановам своїх вчителів, Мопассан відкинув усе другорядне і несуттєве, загострив ситуацію, зробив її драматичнішою, напруженішою, узагальнив в окремому, майже анекдотичному епізоді характерні конфлікти французького суспільства взагалі і епохи франко-прусської війни зокрема. В невеличкому, по-суті, конфлікті між повією Елізабет Руссе, на призвісько Пампушка, з одного боку, і прусським офіцером та її супутниками по диліжансу, французами, — з другого, письменник зумів показати і справжній патріотизм простої жінки, і лицемірну, наскрізь фальшиву моральність вищих верств, їхню байдужість до долі вітчизни, шкурність їхніх інтересів і брутальну зухвалість мілітариста-загарбника.
Характеристика кожного героя складається найчастіше з кількох слів, але цих слів («єдино точних») достатньо для того, щоб перед нами як живі постали і подружжя Луазо: він — колишній прикажчик, хитрий ділок, — і вона «дебела дама з різким голосом і рішучою вдачею»; і два інших подружжя — граф і графиня де Бревіль та фабрикант Каре-Ламадон і його молоденька гарненька дружина. Лише одна фраза про пана Каре-Ламадона, так само як одне речення про пані Каре-Ламадон, із великою силою іронії передають саму сутність цих двох людей: «За весь час імперії він очолював лояльну опозицію з єдиною метою одержати згодом більше за приєднання до того устрою, з яким він боровся, за його власним висловом, благородною зброєю. Пані Каре-Ламадон, куди молодша за свого чоловіка, була втіхою для призначених у руанській гарнізон офіцерів з порядних родин». Компанію доповнюють дві черниці і рудобородий Корнюде — «демократ, страховище всіх шановних людей». І до Корнюде перо письменника безжальне. Згадаймо нищівну характеристику, яку дав йому автор: «Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях…. і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями». Розвиток подій в оповіданні не змінює характеристик-оцінок, а тільки розкриває вже дані характери в дії. Читача не чекає несподіванка, коли йдеться про цих людей. З зернятка бур’яну не може вирости троянда. Так охарактеризовані на початку новели персонажі не можуть виявити якихось позитивних рис і почуттів.
Щодо самої постаті Пампушки, то тут діє інший закон художності. Цей характер сповнений суперечностей, і тому в новелі він несподівано повертається до читача своєю новою ясною і чистою гранню. Розбещена жінка, яка звикла до своєї жалюгідної ролі, і хоч не втратила цілком природної сором’язливості, але не відчуває глибини свого падіння і не страждає від цього, — раптом стає здатною на опір зухвалим домаганням прусського офіцера. Лише бажання допомогти супутникам, чесна наївність Пампушки і хитрі підступи всіх цих Луазо, де Бревілей, набожних черниць примушують її погодитись провести ніч з огидним їй пруссаком.
Мопассан навмисне протиставляє представникам вищих суспільних верств не чисту й чесну жінку, а повію, домагаючись цим розв’язання кількох завдань. По-перше, він показує, що багаті й імениті пасажири диліжанса, які тікають з обложеного німцями Руана, морально нижчі від повії. По-друге, вірний своїм переконанням, письменник знаходить людяність там, де, здавалося б, марно її шукати, — в душі продажної жінки. По-третє, він кидає виклик банальним забобонам, руйнує повагу до сильних світу цього і захищає гідність упосліджених, викинутих за борт суспільства. Важливим для розуміння задуму новели є заспів до неї, де Мопассан критично й іронічно змальовує відступ французької армії, розгубленість обивателів, боягузтво власників-буржуа, їхню улесливість і схиляння перед ворогом заради збереження власного майна.
Дуже виразне закінчення новели. Частково повторюється вихідна ситуація. На початку новели, коли подорожніх охопило почуття голоду, Пампушка щедро поділилася всіма запасами їжі, які вона передбачливо захопила із собою. Після того, як бідна жінка перенесла таку важку й ганебну для неї ніч з пруссаком, їй було не до лаштування в дорогу. Засмучена, принижена, вона не взяла з собою харчів, і ось замість вдячності всі її супутники з огидою відвертаються від неї. Смачно поглинаючи припасене, вони не дивляться в той куток карети, де гірко ридає Пампушка. А розкішний ловелас Корнюде з незалежним виглядом насвистує «Марсельєзу». Щоправда, в його «Марсельєзі» є виклик. Це своєрідна помста, може, наївна й смішна, але помста супутникам.
У «Пампушці» виявилась одна яскрава риса творчої вдачі Мопассана. Гнів, іронія, критична злість не можуть заступити соромливої ніжності, прихованого, але активного співчуття до нещасної ображеної людини, притаманних кращим творам письменника. Цікаво відмітити, що найчастіше ці тендітні почуття Мопассан виявляє у творах, присвячених жінкам. Згадаймо такі новели, як «Міс Гаррієт», «Кривоніжка», «Івета», «Перлина», романи «Життя» або «Монт Оріоль».
Можна сказати, що після публікації «Пампушки» Мопассан прокинувся знаменитістю. Ті труднощі, які отруювали його молодість, зникли. Але прийшли нові, важкі випробування. Слава вимагала щоденних жертв. Мопассан повинен був безперервно, напружено працювати. Починаючи з 1881 року, він видає щорічно кілька книжок, збірки новел, романи, нариси.
Десять років інтенсивної творчої праці, подаровані Мопассану долею, були також роками цікавих подорожей. Він об’їздив мало не всю Францію, пройшов пішки сотні кілометрів, не з вікна карети, а зблизька розглядаючи красу рідної землі. Десятки гарних пейзажів в його творах змальовані з величезною майстерністю, точністю і художньою свободою, це справжні картини з натури. Він видав книжки нарисів «Під сонцем», «На воді», «Мандрівне життя», різні тематично і за формою, побудовані на матеріалі численних подорожей письменника.
Розглядаючи ці книжки нарисів Мопассана в цілому, бачиш, як багато він зробив для цього літературно-публіцистичного жанру, скільки знахідок, більше того, принципових художніх рішень увійшли у творчий арсенал пізніших авторів подорожніх нарисів, жанру, який набув у XX столітті небувалої популярності.
Французька література знає багато справжніх трудівників. Всім відомо,
