Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Хвилюємося, товаришу полковник. Боїмося, що не справимося з цим завданням партії.

— Справитесь, друзі! Напевне оправитесь. Та й кому ж, як не вам, дбати про безпеку майбутньої демократичної республіки. На відміну од західних держав, ми не збираємося довго лишатися тут у ролі окупантів і нав’язувати вам свою волю. Ви вже обговорюєте конституцію вільного життя без капіталістів і поміщиків. Незабаром вона стане законом. — Сьомін лукаво посміхнувся. — Ох, і не сподобається ж це тим, хто орудує в Західній Німеччині.

Німці теж посміхнулися. Сивий пригладив долонею сукно на столі і сказав:

— Їм поперек горла і те, що в нас уже є… — Він помовчав. — Справді, це священна справа — безпека нашого нового життя. Але досвіду в нас немає. А в них, — він кивнув головою через плече, — і досвід, і вимуштрувані при Гітлері кадри…

— Досвід — справа наживна. Пригадую, ваш бойовий вожак Тельман сказав, що найкращий досвід набувається в боротьбі… — Сьомін задумливо посміхнувся. — Про досвід можу вам дещо розповісти… В двадцятому році мене, двадцятилітнього молодого робітника із залізничного депо, ввели в кабінет Фелікса Дзержинського. Сказали йому: «Ось ще один товариш з числа мобілізованих партією». Дзержинський привітався зі мною і каже: «Сідайте. Зараз ми поговоримо про вашу нову роботу». І потім він разів п’ять починав цю розмову. Тільки почне — хтось зайде або задзвонить телефон. А я все сиджу і чекаю розмови. Раптом вбігає співробітник і повідомляє, що в такому-то місці зібрались есери-терористи, а послати туди нікого. «Як це нікого? — здивувався Дзержинський і вказує на мене: — От вам чудовий, сміливий і меткий товариш. Дайте йому зброю і їдьте разом з ним». Ми поїхали і застукали, мов курчат, п’ятьох терористів. А днів через три я вже ходив на операції старшим у групі. Потім Дзержинський щоразу, як тільки зустріне мене, сміється: «Ах, товаришу Сьомін, винен я перед вами, — досі не поговорили про вашу нову роботу…»

Німці сміялися, поглядаючи один на одного і на Сьоміна. Сивий сказав:

— Мені довелося двадцять п’ять років тому бути біля Тельмана в тяжкі дні, одразу ж після розгрому гамбурзького повстання. Сидимо одного разу. На душі важко. Раптом Тельман як засміється! Тільки він умів так сміятися. 1 каже: «Вся ця чорна зграя не розуміє, який великий урок вона дала нам. Тепер, коли настане час, ми діятимемо напевно, розгорнутим фронтом, по всій Німеччині! Трощитимемо їм хребти і примовлятимемо: «Спасибі, панове, за академію двадцять третього року!» — Німець важко зітхнув. — От коли б Тельман був зараз з нами…

— Партія з вами, отже, і Тельман з вами! — твердо сказав полковник Сьомін. — І мечі хочеться нагадати вам ще одне його висловлювання: революціонер — професія масова, інакше немає й революції. До цього можна додати: захисник революції — професія масова, інакше захист ненадійний. Вам партія доручила охороняти безпеку будівництва соціалізму. І я певний, цю священну справу ви виконаєте з честю.

— Наше хвилювання, товаришу полковник, йде не від боягузтва, а від розуміння обов’язку… — Сивий німець сказав це, суворо дивлячись Сьоміну в очі. — Ми ось, — він вказав на своїх товаришів, — ще вчора були рядовими функціонерами партії в себе на заводі. Ми знаємо, як обробляється метал і як говорити з тими, хто його обробляє. Освіту ми дістали ще за кайзера. Освіта ця — грамота і таблиця множення.

Сьомін посміхнувся.

— А в мене чомусь дані про вашу освіту зовсім інші. Наприклад, кожен з вас пробув по десять — п’ятнадцять років у тюрмах і концтаборах. Це що, неправда? — Німці засміялися. Сьомін похитав головою: — Негарно, негарно, товариші, приховувати академічну освіту!

— Люди, яких ми вже набрали, — посміхаючись, сказав сивий, — дивляться на нас, чекають, що ми їм скажемо, з чого починати. А ми дивимось один на одного: з чого починати?

— Ну, оскільки наша російська приказка теж стверджує, що «Аби почати, а там вже й піде», — ми на перших порах допоможемо вам. Ми от зараз починаємо одну складну операцію, яка, кінець кінцем, теж спрямована на захист вашого життя. І ваша допомога нам дуже потрібна. Пришліть до мене сьогодні ввечері чоловік п’ять енергійних співробітників. Ми залучимо їх до нашої операції. Це для них буде і початком, і навчанням. Потім ми зробимо так: кожен з вас…

Розмова тривала…

Бібліотека містилася в кам’яному будиночку, що стояв у глибині великого двору. На першому поверсі видавали книги, а весь другий поверх був відведений під читальний зал.

Наташа Посельська діловою ходою перетнула двір і зайшла в бібліотеку. В коридорі дівчина у форменій блузі спілки молоді, ставши на стілець, прикріплювала до стіни оголошення. Воно повідомляло читачів про те, що з першого числа по п’яте бібліотека закривається на інвентаризацію книжкового фонду. Кнопки були погані, гнулися; до того ж дівчині було незручно приколювати їх однією рукою.

— Можна вам допомогти?

Наташа поклала на стіл свій портфелик і підхопила оголошення, що вже почало сповзати по стіні. Вдвох упоралися з ним швидко. Дівчина скочила з стільця.

— Спасибі за допомогу.

— Нема за що. Але тепер допоможіть ви мені: я хочу побачити вашу співробітницю Ренату Целлер.

— О, вам не пощастило! Вона вже третій день не виходить на роботу. Думаємо, що вона захворіла.

— А ви не знаєте її домашньої адреси?

— Зайдіть до директриси, треті двері праворуч.

Посельська постукала в двері і почула басовите: «Будь ласка».

Директриса — літня жінка з кумедними вусиками китичкою біля куточків рота — пильно глянула на Посельську.

— Прошу пробачення, — Наташа винувато посміхнулася, — тим більше, що турбую я вас зовсім не в службовій справі. Ви не можете дати мені нову домашню адресу Ренати Целлер? Я її шкільна подруга, приїхала з Лейпціга. Рената писала мені, щоб я прийшла сюди, а виявляється, вона захворіла.

Директриса мовчки вийняла з столу клейончатий зошит і знайшла в ньому потрібну сторінку.

— Запишіть. Вулиця