Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

турботу про долю лейтенанта і заговорив зовсім по-іншому. З його слів вималювався знайомий усім образ Альоші Кованькова, якого в штабі встигли полюбити і за сумлінну роботу, і за веселу вдачу, і за товариськість. Народився він у Москві в сім’ї вчителя. Закінчивши десятирічку, пішов у військове училище. Потім дістав призначення в окупаційні війська. Добре володіє німецькою мовою, і тому його одразу взяли в штаб, у відділ, який здійснює зв’язок з тимчасовими демократичними органами управління одного з районів Східної Німеччини.

Радчук скінчив розповідь і попросив дозволу сісти.

— Хвилиночку, товаришу капітан, — знову звернувся до нього юнак. — Ви сказали, що Кованьков недавно подружив з німецькою дівчиною. Ви її знаєте?

— Знаю, — трохи зніяковівши, відповів Радчук. — Її звуть Ренатою.

— Які стосунки були в неї з Кованьковим?

— Дуже хороші,— швидко відповів Радчук.

Русявий юнак посміхнувся.

— Це не відповідь.

— Повторюю — дуже хороші, і це найточніша відповідь на ваше запитання, — Радчука образила посмішка юнака.

— Чи не був Кованьков закоханий у цю Ренату?

Радчук подумав і відповів:

— По-моєму, на те йшло.

— Але ви тільки-но говорили, що в Кованькова у Москві є наречена.

— Цілком правильно, але… — Капітан на мить затнувся і, розізлившись на себе, що так збентежився, енергійно сказав: — Це, товариші, дуже складна справа. Згодьтесь, що третя людина не може бути в ній досить добре поінформованою. Кованьков якось звірився мені… Я не знаю, чи маю право…

— Маєте, — рішуче промовив юнак. — Більше того, зобов’язані!

— Кажіть, кажіть, — попросив майор Звягінцев.

— Коли Кованькова призначили сюди, наречена зажадала, щоб він подав рапорт з проханням скасувати наказ через сімейні обставини, і запропонувала одразу ж оформити шлюб. А Кованьков вирішив інакше. Він подумав: негоже офіцерові починати родинне життя із скасування військового наказу. Кованьков поїхав у Берлін. Пізніше послужливі товариші написали йому з Москви, що його наречена там не сумує. Та й сама вона теж написала про це, я читав її листа. Кованьков показував. Дуже неприємний, дуже злий лист… Ось так… А півроку тому він познайомився з Ренатою. Вона працює, здається, в бібліотеці. Мене він з нею познайомив теж приблизно півроку тому. Вона справила враження симпатичної і серйозної дівчини.

Русявий юнак швидко запитав:

— Від інших він своє знайомство приховував?

— Очевидно. Мене він, наприклад, просив нікому про це не казати. Ви ж знаєте, у нас до таких знайомств ставляться несхвально.

— А що розповідав вам Кованьков ще про цю німецьку дівчину?

— Якось він сказав: «От як буває. З тією, московською, дівчиною я був знайомий три роки, а насправді її не знав. А от Рената — зовсім інше…»

— В мене запитань більше немає. — Білявий юнак вийняв блокнот і щось записав.

Потім говорили інші. Всі вони відзивалися про Кованькова добре.

Друкарка відділу, Галинка, розповідаючи, так розхвилювалась, що на очах у неї виступили сльози.

— Альоша був чудовий, ну просто чудовий хлопець… Просто злочин думати про нього погано… Ми… — Вона не доказала, дістала з сумочки хусточку і притулила її до очей.

— Чи не можна без цього… без сирості, так би мовити… — тихо промовив майор Звягінцев.

3

Офіцери вийшли з кабінету. Майор Звягінцев і білявий юнак залишилися вдвох. Кілька хвилин вони мовчали.

— Ну, що ви скажете, товаришу Ричагов? — спитав, нарешті, майор.

— Справа окладна… — задумливо відповів юнак, підводячись з дивана. — Запишіть про всякий випадок мій телефон. Додатковий 33–07.

— Дала вам щось ця розмова? — спитав майор.

— Звичайно. Відомо принаймні, що за людина цей ваш Кованьков.

Юнак вийшов перевальцем, як ходять борці.

Незабаром Ричагов уже доповідав про те, що відбулося в кабінеті майора Звягінцева, своєму начальникові — полковникові Сьоміну. Полковник, товстий чоловік з хворобливо набряклим обличчям, слухав уважно, зрідка сердито кивав великою, до блиску вибритою головою. Коли Ричагов закінчив, полковник довго думав, потираючи долонею голову, потім сказав:

— Цікавий випадок, товаришу Ричагов. Згадайте попередні втечі. Шелиганов — морально розкладений тип. Бунчук — просто злодій, який, обікравши полкову касу, втік туди, де немає нашої міліції. Крупніков — ворог радянського ладу, що довго і вміло маскувався. А зараз, судячи з усього, ми маємо справу з хорошим хлопцем. Напевно, знову викрадення. Щоб розгорнути диверсійну діяльність у Східній зоні, для них дуже важливо захопити нашого добре обізнаного офіцера…

— Насторожує те, що до цього причетна жінка, — сказав Ричагов, — як і у випадку з Шелигановим…

— Я пам’ятаю, пам’ятаю… — Полковник Сьомін помовчав. — Але чому їх радіо так швидко оповістило світ про цього лейтенанта? Адже потрібен час, щоб перевірити, обробити втікача. Пам’ятаєте, навіть на пройдисвіта і запроданця Шелиганова їм довелося потратити тиждень, щоб примусити його робити те, що їм треба. А тут хороший хлопець, і ось так швидко його обробили… Одне з двох: або товариші Кованькова тюхтії і не знають його, або… викрадення.

— Але в разі викрадення вони, як правило, про це не повідомляють.

— 1 все-таки, мені здається, що цей лейтенант не втік. Так чи інакше, треба спішно провести дальше розслідування цього випадку і розробити план наших відповідних дій. Пам’ятайте, Кованькова можуть вивезти в глиб Західної Німеччини, і тоді все буде значно складніше. Я надіюсь на вас. Ричагов. Чуєте?

— Постараюся, товаришу полковник. Дозвольте йти?

Решту дня Павло Ричагов просидів за картотекою, вивчаючи справи про явні і мнимі втечі радянських військовослужбовців у Західну зону Німеччини. Тоді коли мова йшла про явну втечу, все було зрозуміло. Негідник, морально розкладена людина, вважаючи службу в армії за тягар, розумів, а іноді й інстинктивно приходив до висновку, що там, на Заході, йому буде краще. І справді, перші три — чотири місяці йому там подобалось, його портрети друкували в газетах, він виступав по радіо, його