Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

Суботін прибув у гітлерівську комендатуру міста Орші під виглядом дезертира, що розчарувався в радянській владі і бажає служити німцям і їх новому порядку. Там він став перекладачем при комендатурі. За цю довірливість фашисти дорого заплатили: партизани знали про все, що робиться у ворожому таборі, і відповідно до цього проводили свої бойові операції.

Тим часом Суботін діяв так хитро і розумно, що довіра до нього з боку німецького начальства ні разу не похитнулась. Більше того, в кінці сорок третього року йому дали дуже відповідальне доручення. Суботіна було послано в Польщу і Німеччину по таборах, де утримувалися білоруси. Він мав допомагати гітлерівським вербувальникам створювати з полонених військові підрозділи для боротьби проти Радянської Армії. І тут Суботін в очах гітлерівців виявив себе з найкращого боку. В кожному таборі внаслідок його роботи серед полонених завжди знаходився десяток-другий «добровольців». Але всі ці «добровольці», опинившись па фронті, негайно переходили до своїх. Так Суботін урятував і повернув Радянській Армії сотні солдатів…

У середині сорок четвертого року якийсь мерзотник виказав Суботіна. Він помітив, що за ним стежать. Мабуть, гітлерівці хотіли встановити його зв’язки. Це й урятувало Суботіну життя. Він утік…

Три тижні пішки Суботін пробирався на схід, поки на території Польщі його не заховав учитель. Проживши майже три місяці в підвалі вчительського будинку, Суботін встановив зв’язок з місцевими патріотами і пішов у польський партизанський загін, де і воював до приходу радянських військ.

З того часу Суботін і почав працювати у розвідці.

…У проїзді між руїнами зупинився вілліс. З машини вискочив американський офіцер. Він кинув шоферові свій кашкет, підняв комір плаща (на цьому його маскування під цивільного закінчилося) і попрямував до ринку.

Тільки тепер Суботін залишив своє місце і став так, щоб американець неодмінно пройшов повз нього. Коли офіцер порівнявся з ним, Суботін тихо сказав німецькою мовою:

— Цікавлюсь оптовими операціями.

Американець здригнувся, мов бойовий кінь на клич сурми, і зупинився біля Суботіна.

— Що саме? — спитав він поганою німецькою мовою.

— Відійдімо трохи далі, — сказав Суботін по-англійськи і повільно попрямував до руїн.

Американець слухняно йшов за ним. Вони сіли на руїнах цегляної стіни і почали ділову розмову.

— Мене цікавить тільки оптова операція.

— Що, що саме? — нетерпляче спитав американець.

— Дешеві годинники, панчохи і багато чого іншого, але неодмінно у великій кількості.

— Годинники можу запропонувати зараз, півдюжини.

— Ні, це не мій масштаб. Сотня — інша річ. І саме дешеві, але суму за них ви одержите пристойну.

— Не розумію.

— Все дуже просто. Я роблю свій бізнес в Східному Берліні. Маю справу з радянськими офіцерами. Платять величезні гроші за мотлох.

— Східними марками?

— Цілком зрозуміло.

Розмова завершилася тим, що Суботін все-таки купив ті годинники, які мав американець. Більше того, він заплатив таку ціну, про яку американець навіть не мріяв, вирушаючи робити свій бізнес.

Клуб преси в Західному Берліні містився на верхніх поверхах досить великого будинку. Надземна залізниця проходила врівень з вікнами клубного бару. В різномовний гомін, здобрений вкрадливими звуками піаніно, раз у раз вривався гуркіт поїздів, які проносилися по естакаді. У журналістів була така гра: коли ті, що сиділи за столом, не хотіли слухати когось із своїх колег, який розповідав старі новини або правив теревені, вони хором кричали: «Де поїзд?» І майже завжди в ту ж мить, заглушаючи все, гуркотів поїзд. А про того, що молов нісенітниці, говорили: «Типова надземна».

Павло Ричагов сів до столика, за яким уже сиділи два молодих журналісти.

— Якщо не помиляюся, французи? — спитав Ричагов правильною французькою мовою.

— Вони, — холодно відповів один з французів.

— Допоможіть своїй молодшій сестричці Бельгії, — ніби не помічаючи його незадоволення, сказав Ричагов. — Я тільки-но з Брюсселя. Приїхав на три дні. Потрібна хоч маленька сенсація. Моя газета горить.

— Тільки й того? Берлін — місто сенсацій.

— Колеги дорогі, одну маленьку, в кредит! — Ричагов по жебрацькому простягнув руку.

Французи є французи. Вони люблять веселих, відвертих людей. Ричагов одразу їм сподобався, і незабаром за столом уже точилася невимушена розмова.

— Ні, сестричко, в нас ти на сенсацію не розживешся. І запам’ятай: Берлін — місто застарілих сенсацій. Самі от сидимо й обговорюємо, чим би здивувати бабусю Францію.

— Хоч що-небудь… Горить газета.

— Теж, сестричко, не новина. Ми від своїх шефів одержуємо кожного дня по дві істеричні телеграми. Вимагають двісті рядків щоденно для першої шпальти про жахливе життя в Східному Берліні. Наймодніша тема! А народ, читаючи це, плюється.

— Може, ви передаєте нецікаве? — спитав Ричагов.

Французи перезирнулись і розреготалися.

— Сестричко, ти або наївна, або хитра… — погрозив один з них пальцем.

— Не розумію… — Ричагов знизав плечима. — Адже там, на Сході, справді жорстока диктатура росіян.

Журналісти знов перезирнулись, але вже не розсміялися. Один з них спитав:

— Ти, сестричко, часом не ведеш у своїй газеті весільну хроніку?.. Ну-ну, тільки не треба гніватись! Але факт — ти ж не знаєш, що таке політика. А вона, сестричко, плутана і загалом нечиста справа. Ти кажеш — там диктатура росіян. А тут що, по-твоєму? Райські кущі, заселені співучими ангелами?

— В усякому разі, — похмуро сказав Ричагов, — тут я бачу життя, до якого звик у себе вдома. А там — порядки, привезені з червоної Москви.

— А ти, сестричко, спитай при нагоді в самих німців: які порядки їм більше до вподоби?.. Не розумієш? А знаєш про наш вірний кореспондентський барометр?