Високий Замок - Станіслав Лем

цінні дрібнички лежали в заскленій шафі в їдальні. Це були витвори мистецтва мініатюри — малесенький столик із шахівницею і раз і назавжди порозставлюваними шахами, пташник із курми, скрипка (з неї я повисмикував струни) й розмаїтий дріб’язок зі слонової кістки: якісь меблі, яйце, що відкривалося, зраджуючи хмару потрощених фіґурок; потім іще якісь посріблені рибки, зроблені з порожніх бляшаних ланок, що дозволяло вигинати їх вусебіч, а також, здається, бронзові фотелики з оббивкою. Кожне сидіння було завбільшки з великий палець, атласне й м’якесеньке. Сам не знаю, яким дивом більшість тих предметів упродовж років витримувала мою активну присутність. Повернуся одначе до кабінету, до його старих великих фотелів. Вузькі, але глибокі западини між їхніми бильцями й сидіннями поволі накопичували різні предмети: то монету, то напильничок, то ложечку, то гребінець. Усе це я із неабиякими труднощами видлубував серед запаху мертвої шкіри, столярного клею, шорсткого полотна, виламуючи собі пальці, а фотелям пружини, які передсмертно стогнали. Але інтригували мене не так подібні знахідки, як сподівання знайти, а чи радше виколупати цілком інші предмети, виготовлені потойбічними цехами. Тому я мусив про всяк випадок бути в кабінеті сам, коли із тихою люттю заходився мордувати тих потемнілих від старости ледарів. Те, що нічого потойбічного в них не знаходилося, чомусь не охолоджувало мого запалу.

Тут, певно, слід уже окреслити перші засади міфології, яких я тоді дотримувався. Отже, я вірив, нікому не звіряючись у тій таємниці, що оскільки мертві предмети так само, як і люди, мають вади, то й вони бувають забудькуваті. І коли запастися достатньою дозою терпіння, їх можна заскочити, змусивши, зокрема, до покори. Коли, припустімо, залишений у шухляді ножик забуде про те, де він повинен бути, його можна знайти деінде, наприклад, поміж книжками на полиці. А що він буде не здатен сам повернутися до шухляди, то з безвиході, звісно, продублюється і тоді вже буде два ножики. Себто, на мою думку, предметами рухала певна обов’язкова логіка, вони мусили коритися встановленим правилам. А той, хто добре знав ці правила, міг змусити начебто мертву матерію до бажаних наслідків. Дуже довго потому, у такий темний, трохи безглуздий, а трохи підсвідомий спосіб я сповідував вищеописану віру й не можу сказати, чи позбувся її остаточно.

Мене притягувала замкнена бібліотека. У ній були передовсім усілякі книжки з медицини, анатомічні атласи батька, гортаючи які я міг статечно й методично осягнути різницю між статями. Однак дивна річ — значно більше мене хвилювали томи з остеології. Обдерта зі шкіри людина, яку демонстрували криваві чи цегляні міологічні рисунки, мені не подобалася. У ній було щось від крови, від сирого біфштекса, якого я не зносив, яким бридився. Натомість скелети були пречудові. Не знаю, скільки мені було років, коли я вперше гортав ті чорні томи формату in quarto, з великими жовтуватими зображеннями черепів, ребер, тазових і гомілкових кісток. У кожному разі, я не боявся цих трупів та їхньої будови. Але й не можу сказати, що ці студії справляли мені якусь діткливу приємність. Це трохи нагадувало перегляд каталогів великих дитячих конструкторів, де спершу нарисовані окремі осі, важелики, коліщатка, а на наступних сторінках показані конструкції, які можна з них складати. Зрештою, не виключено, що остеологічні атласи апелювали до моїх майбутніх конструкторських зацікавлень. Я сумлінно гортав ці томи й деякі рисунки пам’ятаю і досі. Наприклад, кістляві стопи скелетів — кістки, перевиті пасмами зв’язок, вочевидь для більшої наочности забарвлених у блакитний колір.

Батько був ларингологом. Тож більшість потріпаних книжок у центральній частині бібліотеки стосувалася хвороб носа, горла й вуха. Ці органи разом із їхніми хворобами я мовчки й потай вважав за другорядні, з чого здаю собі справу допіру тепер. Було там іще одне видання, наймонументальніше з цілої книгозбірні — багатотомний німецький «Handbuch»[13] отоларинголога. Кожен том мав не менше тисячі крейдованих сторінок. Я мав змогу розглядати там людські голови в розмаїтих і незліченних стадіях розтину, з усією надзвичайно сумлінно вирисуваною і розфарбованою машинерією. Притягали мене й портрети мізків, поодинокі звивини яких позначалися різноманітними барвами. Через багато років я не свідомо, а інстинктивно здивувався, уперше побачивши в прозекторській справжній мозок (себто анатомічний препарат), що насправді він не є таким папугою. Оскільки ті анатомічні сеанси були заборонені, я мусив організовувати їх особливим чином. Докладне тактичне розпланування заходів не є привілеєм дорослих — тільки дитина була б зацікавлена в їх ретельній організації. Я всідався, мов вершник, на велике шкіряне бильце фотеля, яке хрустіло при кожному моєму русі, а з боку дверей закривався прочиненими дверцятами бібліотечної шафи. Таким чином я завше міг запевнити, мовляв, щойно її відкрив. Більше того, це дозволяло якомога спритніше й швидше запхати книжку на місце. Отож, я спирався на спинку фотеля і в тій позі віддавався студіям. Цікаво, про що я тоді думав. Мене притягала надзвичайна чистота й точність рисунків — розчарування знову прийшло з роками, коли я, будучи студентом-медиком, збагнув, що оглядав у батьковому кабінеті тільки ідеальне й абстрактне розташування нервів і м’язів. Не пригадую, щоби колись співставляв переглянуте з власним тілом. У тих великих рисунках не було нічого тривожного — може, через надмір реалістичности, фрагментарність, допитливу багатосторонність. Ці властивості були притаманні потріпаним книгам навіть тоді, коли вони зображали не лише анатомічні подробиці, але й кінчики пальців або тупих чи гострих гачків, які розтягали пласти розтятої шкіри для кращої демонст­рації. Були там ще й інші книжки, з рисунками вже безперечно страшними, але саме занадто страшними, і тому я їх взагалі не боявся. Були там скалічені війною людські обличчя, були обличчя безносі, позбавлені щік, вушних раковин, очей і навіть дослівно обличчя без обличчя, від яких залишилися самі тільки очі поміж рубцюватої плоті. Вони мали вираз, який мені ні про що не говорив. Адже я не мав із чим його порівняти, він нічого не нагадував. Може, мені й бігли мурашки по шкірі над такими ілюстраціями, але так само, як при слуханні казки. А що страхіття у казках — річ абсолютно звичайна, то ті дрижаки не були для мене чимось надзвичайним, а радше пожаданим і любим. І навіть більше, бо дещо в тих книжках мене смішило. А саме — розділи, присвячені протезуванню, які представляли штучні носи, причеплені до окулярів, вуха на пасках, маски, які імітували легкий, цілком безневинний усміх, якісь мистецькі затички для продірявлених щік, зубні протези, імплантанти піднебіння. Усе це видавалося мені якимось маскарадом, якоюсь дорослою забавою —