Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко

Я чув про кохання з першого погляду, але не знав, що це трапиться зі мною. Це справді було кохання з першого погляду. Справжнісіньке.

Ця ніч для мене була якоюсь новою, незвичною й солодкою. Я довго не міг заснути. Думав про неї. Згадував наші цілунки, її губи, її запах, її подих, її очі. Я пестив і обіймав її подумки, її, мою золотаву дівчинку. Заплющував очі, а заснути не міг. Мені здавалось, що вона десь тут, поруч. Такого зі мною ніколи не було. Я навіть розгубився. Таке в мене було вперше, і я не знав, що з цим робити. Я лиш посміхався.

У вікно кімнати зазирав місяць, великий і круглий, як млинець, а теплий, як моє серце. Здавалося, він так само посміхається. «Може, теж закохався», – подумав я. Місяць трохи мене заспокоїв, і я згадав про свою «валізу» – так я інколи жартома називав ту дівчину, з якою зустрічався. «Завтра неодмінно з нею поговорю», – вирішив я.

Ранок наступного дня виявився незвичним. Я був якийсь не такий. У мене все падало з рук. Я робив усе невлад. Словом, не знав, куди поставити ногу. Та як не дивно, усе це мене не кумарило. У моїй душі жила весна, справжня тепла весна з променистим сонцем, молоденькими бруньками, талою водою, першими квітами, веселим співом пташок. Отак, тиняючись сюди-туди, мов неприкаяний, я й не помітив, як пролетіло півдня. Півдня пролетіло, а я не зробив нічого путнього. «Може, есемеснути Марії?» – подумав я й одразу ж відправив: «Зустрінемося сьогодні?» – «Давай». – «Під холодильником. О сьомій». – «Добре».

Не подумайте, що ми домовились зустрітися під холодильником у мене чи в неї на кухні. Просто в Харкові є пам’ятник, тобто був, – монумент на честь проголошення радянської влади в Україні на майдані Конституції. На постаменті гордо стояли п’ятеро революціонерів, делегатів якогось з’їзду. Харків’яни називали цей пам’ятник по-різному: хто – «П’ятеро з ломбарду несуть холодильник», хто просто – «П’ятеро з ломбарду», а дехто – «Троє з ломбарду», бо спереду тих чуваків було якраз троє. Чому саме «з ломбарду» й чому «холодильник»? Через специфіку композиції й через розташований поряд ломбард, одразу за пам’ятником. Кажуть, що ця назва прижилась іще й за аналогією: у 1948 році в Харкові проходив якийсь процес, що наробив багато шуму, під назвою «Шестеро з ломбарду». Але зараз не про це.

Отож, ми домовилися зустрітися саме під «холодильником». Я розумію, що це не дуже романтично, коли ти телефонуєш своїй дівчині й кажеш: «Привіт, мала! Давай зустрінемося під холодильником». Але я вже звик зустрічатися саме там, тож і не став вигадувати нічого іншого.

Запити мого серця, здається, були розв’язані, а от запити мозку – ні. Я пам’ятав, що мені треба якось розставити крапки над «і» з дівчиною, з якою ще й досі начебто «зустрічаюсь». Я вирішив не затягувати з цим ділом. Есемеснув і їй: «Давай зустрінемось о 18.20. Під холодильником». Так-так, знову під холодильником. Кінець так кінець.

Ми зустрілися в призначений час. Обнялись. Посміхнулись. У кав’ярні неподалік замовили зелений чай без цукру й меду для неї і чорну каву з апельсиновим соком для мене. Вона, як завжди, почала розповідати мені про своїх «дітей», ну, я їх уже згадував, щось торохтіла й торохтіла, розмахувала руками. Я дивився на неї як на годинник, слухав і нічого не чув. А потім, без усіляких вступів, узяв і сказав:

– Нам краще з тобою розбігтись.

Може, це було й неправильно, та я це зробив.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Кажу, нам краще з тобою розбігтись.

– Як це?

– Ну, бажано без істерик. Так, як роблять дорослі люди. Зрештою, можеш розбити чайний посуд, я заплачу. Бий.

Вона дивилася на мене й, здається, не могла повірити в те, що почула. На очах у неї були сльози. Мені стало якось не по собі.

– Я чогось думав, ти сприймеш це більш спокійно. Ми з тобою останнім часом не дуже ладнали. Весь час сварились. Я думав, для тебе це не буде несподіванкою. Ми ж недовго й разом були… Ну… слухай, заспокойся… Чуєш… Я так не люблю, коли хтось плаче, а тим паче, коли дівчина… І через мене…

– Я не хочу тебе бачити. Іди звідси, – сказала вона.

Я встав, зав’язав шарф, побажав їй знайти справжнє щастя. Її сльози мене бентежили, але я нічого не міг тут вдіяти. Просто взяв і пішов. Я зробив те, що хотів. «Ось так і розійшлися наші дороги», – зринула в моїй голові якась заяложена фраза.

Вийшовши з кав’ярні, я вдихнув на повні груди свіже весняне повітря, і мені аж полегшало. Ну як я вам?

Пішов під «холодильник». Стояв під ним недовго, бо з підземки якраз вибігла Марія – моя золотава дівчинка, моє кохання з першого погляду й до останнього подиху. Я пішов назустріч.

– Привіт! – обняв я її.

– Привіт! – притулилася вона до мене.

Ми привітались майже водночас. Узялись за руки й глянули одне на одного. Так починалося нове життя.

– Я вільний, як орел, – пожартував я.

– От і добре, – сказала вона й поцілувала мене.

Ми довго гуляли під дощем, узявшись за руки, про щось говорили, потім пили каву. Нам здавалося, що ми знаємо одне одного давним-давно, нам було добре вдвох. Потім я провів її до автобуса й знову дивився на неї крізь скло, аж поки вона не поїхала. Хочете вірте, хочете ні, але через три дні наших побачень ми освідчились. Я сказав, що покохав її з першого погляду, а вона засміялася й відповіла: «І я тебе теж».

Тоді я працював на одну телекомунікаційну компанію, яка мені просто осточортіла. Мені було так «приємно» там працювати, що я, здавалося, не міг дихати на повні груди, а якщо точніше – не міг дихати взагалі.

Я вступив до вишу за розрахунком, але прорахувався. Це я зрозумів на четвертому курсі, коли спіймав себе на думці, що хочу звідти звалити. Однак повага до батьків не дозволила мені це зробити. Університет я таки закінчив. Але ще на четвертому курсі почалася моя «кар’єра» інженера зв’язку в цій-таки телекомунікаційній компанії. І починалась вона з посади стажера. Спочатку мені платили щось із п’ятсот гривень, потім приблизно шістсот, а потім я пішов на