Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко
Ми купили квитки на дизель Харків – Кременчук, що мав довезти нас прямісінько до Полтави, а повертатися додому вирішили потягом Ужгород – Харків, щоб не спізнитися на останню електричку метро. Свою дівчину я не брав – не хотів мати зайвого клопоту: хвилюватись, тягати валізи, – словом, не хотів нічого зайвого брати із собою.
Інколи буває так, що просто хочеться спокійно їхати потягом, говорити й веселитися разом із друзями, не напружуватись, не намагатися весь час себе контролювати, тобто – побути самим собою… Хоч загалом вона була доброю й чемною. Мені подобалось її біле довге волосся, і я любив її лагідні очі.
У своєму Харківському педагогічному університеті вона грала на барабанах, на таких, як ото колись вистукували піонери за радянських часів. Усіх своїх подруг та колег-барабанщиць вона називала «мої діти», що, чесно кажучи, мене дратувало, але я стримував себе, пропускав, так би мовити, повз вуха.
Я взагалі намагаюсь не звертати увагу на речі, які мене дратують, бо це шкодить моїй нервовій системі, а отже, і здоровому сну, що дуже багато важить у моєму житті, звісно – після посмішок і сексу. Про важливість кохання я розкажу пізніше.
Якраз напередодні цієї поїздки з Росії повернувся мій друг. Його мандрівка була настільки ж несподіваною для всіх нас, як і для нього самого. Подібні вчинки властиві людям із роздвоєнням, а то й розтроєнням особистості. Він відправився в країну балалайок і ведмедів на електричках, щоб «почерпнути філософію життя», якої там більше, ніж може здатися на перший погляд. Тож ми мали добру нагоду відсвяткувати його повернення, смакуючи плоди рідної землі, над якими почаклували знатні майстри української кухні.
На вулицях Харкова ще подекуди лежав брудний і жовтий сніг. Сонце визирало рідко й іще рідше гріло. Вечір цього дня був п’янким і прохолодним. Після посиденьок у ресторанах, барах та пабах ми, попри те, що добряче вже підвищили градус у своєму організмі, пішли гуляти містом.
Із повними наплічниками невідомо звідки взятих речей ми дістались до набережної Лопані, знаменитої харківської річки, і почимчикували на невеликий місточок для автомобілів та людей, що виводить прямо на Полтавський Шлях.
Усім приїжджим поетам, – і не тільки тим, які в усе вірять, – я кажу, що коли стати навшпиньки на початку цієї вулиці, то неодмінно побачиш Полтаву. Звідси до неї рукою подати. Кажу, що вона, Полтава, ближча за горизонт, ще ближче, ніж бажання її побачити.
Праворуч від того місточка красувалася пристань, від якої близько п’ятнадцяти років тому відчалювали пароплави з кав’ярнею на борту. На них каталися самітники, закохані й аристократи, які теревенили про історію міста та політичну ситуацію в країні, про мистецтво й літературу, про красу й неохайність, про все на світі й, зокрема, про брудну воду в річці.
Отож, ми, а нас було десь так із десяток, стояли на цьому місточку. Я знову був без своєї дівчини. Хтось із нашої компанії, помітивши це, пожартував, що, мовляв, у виборі між коханою та друзями безкомпромісно переміг другий лот. Ми всі сміялись, хоч, як на мене, смішно не було. Поки ми дарували місту й одне одному посмішки, Дімон, мій «російський» друг, раптом кудись зник. Я зиркнув на кіоск, де ми кілька хвилин тому купували їжу, але його, тобто Дімона, там не було. Потім я перехилився через парапет і побачив його там, унизу.
«Нічого собі!» – вигукнув я. Усі глянули вниз, і за мить довколишню тишу, яка поволі огортала вечірнє місто, розітнув наш голосний регіт. Ми спустились на пристань. Води в річці не було.
У Харкові вже стало традицією спускати воду з річок. Води немає, натомість є бруд на дні. Якщо ви подумали, що це роблять для того, щоб почистити річку, то ви глибоко помилилися. Цього ніхто не робить, а просто демонструють поклади баговиння. І от мій Дімон якогось дідька там ходив, тягаючи ноги в смердючій багнюці.
– Що ти там робиш? – гукнув я.
Мій «російський» друг мовчав.
– Вилізай звідти, чуєш? – сміючись, сказав я. – Ти вже так просмердівся, що аж сюди тягне.
Мій «російський» друг знову промовчав.
– Дімоне, вилазь! Не гони! – загорлала вся наша компанія, стовбичачи на містку.
Та мій «російський» друг так і не озвався. Тоді я почав спускатись до нього.
– Утко, не гони! Ти куди? – кричав тепер навздогін мені не зовсім тверезий десяток.
– Рятувати друга, – пробурчав я ледь чутно.
– Не лізь туди, він сам вибереться. Дімон! Дімоне! Вилізай!
– Усе буде джаз, – сказав я. – Ситуація під контролем.
Хоч про який контроль тоді йшлося, я й досі не можу збагнути, бо в той момент я б не відреагував навіть на задерту спідницю володарки титулу «Міс Світу-2008». Я був майже у відключці, але йшов на допомогу другові, яка йому, власне, не була потрібна.
Сяк-так я все ж спустився, і тепер уже й мої ноги погрузли в смердючій муляці. Дімон повзав туди-сюди і, здавалось, був цілком задоволений. Він насолоджувався, більше того – він був просто в нірвані. З його лиця не сходила посмішка. Чому саме він так радів, я точно не знаю, хоч підозрюю, тоді в ньому вирувала любов до Харкова. Я підійшов до нього. Із пристані долинало гучне «вилазьте».
– Ти чого тут? – спитав мене Дімон так, наче він срав, а я примостивсь поряд.
– Тебе рятувати прийшов, – з гідністю сказав я.
– Від чого?
І тут я підвис: а й справді – від чого?
– Від риби, – буркнув я.
– Якої нахрін риби, чуваче? Тут багно всюди, води як кіт наплакав, і в ній точно нема риби, максимум – великі мікроби, мінімум – малі мікроби. Якщо вони взагалі такі бувають, – додав він, почухавши потилицю.
– Тоді від смороду.
– Ти тепер смердиш не менше за мене, – знову логічно підсумував він.
– Ну, тоді пішли в якийсь дорогий паб, візьмемо собі чогось, а вони всі хай нас нюхають.
– Гарна ідея, – погодився Дімон і вперше в нашому діалозі промахнувся.
– Ні, це хрінова ідея. Давай просто ковтнемо трохи, обіймемося й заберемося звідси, інакше ми ніколи не відмиємося від цього жахливого смороду.
Тим часом одні «глядачі» з пристані забили на нас і піднялись сходами на набережну,
