Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

Не знаю, коли мій голос є моїм.

Це вже занадто: стільки смертей за останній календарний рік! Після того, як похоронна процесія з тілом Мельника прибула попрощатися з університетом і зігнали близько чотирьох груп студентів, я мимоволі почув, як лекційні години померлого вже хотіло роздерибанити між собою двоє наших колег. Закон природи — грифи першими злітаються на падлятину. Коли ми поминали Мельника в невеликому кафе на Голосіївському проспекті, мене покликав на перекур завідувач кафедри і прямо сказав, що пора думати про докторську, Павле, нам потрібен наш молодий доктор наук, а не якийсь засранець-варяг, який прийде, щоб битися за кафедру.

— Мерці у відпустці.

— Що?

— Я розумію, — ніяковіло бормочу.

— Ну й добре, значить, розумієш, — плескає він мене по плечу і йде до професора Голована, але знову обертається й голосно каже, що про мене високої думки наш проректор із наукової роботи.

Я знову почуваюся незручно, бо кілька колег із кафедри пильно за нами стежать і, певно, все чують.

Вже на тролейбусній зупинці Пампушка безперестану базікає, він жаліється на болі у животі з правового боку, підозрює, що це жовчний і, мабуть, печінка, і раптом запитує, що від мене хотів шеф.

— Та нічого особливого.

— Але ж ви про щось говорили?

— Про зимове рибальство.

— Та ти що! Ніколи б не подумав, ніколи… я сам люблю ходити на лід, треба буде його при нагоді запросити на плотву.

— Запроси, — ліниво кажу і прощаюся.

Повертаючись до свого помешкання, несподівано думаю про химерні і моторошні смерті шістдесятилітнього та семидесятилітнього покоління професури. Воскобойніков, Гончаровський, Охрімчук… скільки їх ще було за останні роки? Раптом мене вражає несподівана думка, що таким чином невпинно йде на дно іржавий і старий корабель цілої епохи, відторгнутої складними процесами сучасного світу, що саме так — банально і непомітно, тихо, без галасу й зойку, у побутовій плісняві й павутинні, невпинно і щоденно відмирає популяція, окремий біологічний вид на планеті — вчені, які жили й формувалися в раніше звичному темпі своїх пошуків, на пустирищі розкладання і гниття великих ідей, глобальних проектів, фундаментальних істин і гіпотез, і що саме так настає апокаліпсис для інтелектуальних і навколоінтелектуальних дрозофіл. Мені стає настільки прикро за них, повільних і нудних черепах у пожмаканих дешевих костюмах, за цих останніх могікан із начитаними й непорушними поглядами, в яких криються глибини нікому непотрібних знань, — що я вирішую стати на їхній бік і поповнити собою, своїми мріями й думками, волею та свідомістю їхні ряди: ряди поки ще нездохлої популяції, яка невпинно скорочується від інсультів, інфарктів, алкоголізму та інших бичів теперішньої цивілізації.

Чи потрібна мені для цього цілковита самотність, про яку я так мріяв раніше? Навряд чи. Я обов’язково мушу поєднати свою долю з Олею, бо вона, здається, сама цього прагне — жити з дрозофілою, яка завжди кружляє над книгами, над пустирищем непорушних знань, спиває гнилі соки розпаду і щодня про це розводиться в нудних бесідах із іншими дрозофілами.

Я — дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі. Кант — це добре, але я дрозофіла, можу лише кружляти над ним.

Як ти жила останні роки, що непомітно минали, поступаючись місцем одне одному? Відходили у вічну даль і про них усе менше пам’яталося; лише скупі фраґменти радості чи смутку інколи оживали; як ти жила весь цей час?

Інколи люди, оглядаючись на власне життя, кисло усміхаються, бо не можуть вірити, що це відбувалося з ними. Років збирається так багато, що в пам’яті вони стають схожими на химерну, невиразну запону, за якою метушаться ледь помітні, нетривкі фраґменти картинок із дитинства, юності чи зрілості, фраґменти, які важко поєднати в єдину лінію, в єдиний ланцюг подій, які насправді були, існували, тривали, перетікали в інші події. Інколи так і не помічаємо, як минає десятиліття, а то навіть і півстоліття. Інколи, коли важкий клубок підкрадається до горла, а внутрішній голос шепоче, що так і не вдалося пожити, нормально, тихо, як інші люди, що так багато хотілося — не мати, а відчувати, — і нічого не виправдалося, нічого не відбулося, бо з нічого нічого не народиться.

Як ти жила всі ці роки — до нашої зустрічі і до своєї смерті? Я перед тобою в такому великому боргу, що не можу навіть про це спокійно говорити. Інколи я думаю — ні! — я в цьому просто переконаний, — що від моєї волі могло багато що залежати.

Згадую, як тиждень тому познайомився з Олиною матір’ю — гоноровитою старшою жінкою, яка займає високу посаду в Київській області. З першого її погляду зрозумів, що я для неї жалюгідний пігмейчик і що вона навряд чи схвалює вибір своєї доньки. Ми стримано пили запашний чорний чай із суміші трав, я тримав таку фарфорову чашечку, яку раніше міг бачити лише у дорогих магазинах для vip-nepcoh. Цілий вечір я здебільшого відмовчувався і лише обережно відповідав на запитання Олександри Андріївної (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.). Її зацікавленість моїм життям була схожа на методичну та впевнену роботу сапера, який штрикає металевим щупом землю, виявляючи в ній приховані міни. Я бачив її психологічне домінування над собою і розумів, що починаю ненавидіти, як і всіх інших, хто підкорює чи зазіхає на чужу свободу. Тоді я ще не думав, що в її розумінні, мабуть, також зазіхав на їхню приватну територію. Чому Оля мені ніколи не оповідала про «серйозну мамашу» і про покійного батька, колишнього заступника міністра УРСР? Я би міг тихо і непримітно просто «збитися» з теми і цього всього не було б. Я був сліпим йолопом і мав би все здогадатися: запопадливе ставлення колег по кафедрі до Олі, її поїздка за кордон на навчання, дорогий одяг, випадкові та мимовільні згадки про подорожі до Чехії, Туреччини, Ірландії, Британії, Індії, Італії… — це навряд чи