Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

— Сила дає, Сила й відбирає. Коли Сила помагає зробити потрібне, вона не щезає, а лише меншає і ніби псується. Якщо її не повернути назад у землю, вона усім навколо почне шкодити. Жрець повертає Силу, проливаючи на землю свою кров або своє сім'я, а від жриці земля сама відбирає використане. Треба лише лягти на землю голою і закликати Велику Богиню. Жриця запечатує зло за все. Без неї рід жити не може, без неї рід роздиратиме незапечатане всезло.

— Темні ваші справи, богопротивні, — підсумував ці пояснення Рева. — Але ще одне хочу тебе запитати.

— Питайте.

— Один старий козак казав мені, що незайманки гостріше відчувають наближення смертельної небезпеки. Казав, що батько теперішнього султана турського мав незайманок-охоронок, що не відходили від нього ані вдень, ані вночі й рятували його при наближенні убивників. Якщо так, то нащо ти оце поробила? Так би могла попередити мене про Чорного, коли б той до нас підкрадався.

— Так, незайманки відчувають «вітер смерті», — погодилася Двійя. — Але вони не можуть відкривати брами до інших світів. Тепер, якщо Чорний таки нас дожене, я спробую відкрити браму до Світу Нави. Тоді ти побачиш не личину, за якою Чорний ховає своє справжнє обличчя, а те, ким він є насправді.

— Але він від того не стане слабшим. Нащо тоді мені бачити його справжнє обличчя?

— Ти знатимеш, де його вразливі місця. Зможеш його вбити або так поранити, щоби він од нас відступився.

— А в нього є вразливі місця?

— Мають бути. Він не демон і не перевертень. Його народила у плоті звичайна жінка.

— У плоті, кажеш… — Рева на хвилину замислився. — А скажи мені, лишко, ким він є, той Чорний? Ти ж відаєш правду, я знаю. Чому ж не скажеш мені правди про нього?

Двійя відповіла не відразу. Рева відчув, що у розумі дівчини бажання розповісти змагається із якоюсь забороною чи присягою. Після довгих вагань планетниця притиснула свої губи до Ревиного вуха і швидко зашепотіла:

— Це велика таємниця Старших. Страшна таємниця. Такі, як Чорний, народжуються людьми, але потім, коли стають дорослими і сильними, Старші виймають із таких природні душі й закликають до порожньої плоті безтілесних істот зі Світу Нави. Якщо до тіла приходить істота дика і безглузда, то її негайно вбивають разом із тілом. Але іноді — дуже-дуже рідко — в тіло приходить справжній Дракон, і тоді оте тіло із часом стає дужчим і спритнішим за плоть стрибожих дітей. Дракон не знає втоми і милосердя, любить зброю, любить війну. Дракона важко вбити шаблею і кулею, він не відчуває болю, не знає страху. Тільки отая плоть, в котрій замешкав Дракон, старіє. Вона гарячіша за наші тіла, і в ній швидше вигорає життєва снага. Людське тіло з Драконом усередині живе лише десять-п'ятнадцять літ. За десять літ воно старіє, як за все життя. Тому Чорний такий старий дідо.

— А якщо ти знімеш з нього машкару, то я побачу того Дракона?

— Побачиш.

 — А як воно виглядатиме?

— Мені не відомо.

Рева довго мовчав, а потім пошепки запитав:

— А Сірко, виходить, також Дракон?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо не скажу.

— Але він живе вже довго, — пригадав Рева. — Значить, не Дракон… Давай трохи відпочинемо, лишко, нам сьогодні ще цілий день їхати…

[Біля кургану Заяча Голова, Причорноморський степ, ранок З липня 1673 року]

— Це могила Верховної Жриці, — сказала Реві Двійя, показуючи на Заячу Голову. Бачите онде?

— Що я там маю бачити?

— Стовп над могилою.

Рева придивився до верхів'я кургану. На тлі глибокого ранкового неба ледь мерехтіла височезна світлова колона. Її коропоподібна капітель підносилася до самої височіні.

— Скількі бачив у степах курганів, а таке зрю вперше, — визнав козак і гукнув до джури: — Гей, Харку, бачиш стовп над отою гіркою?

— Який стовп?

— Ніби світло таке стирчить.

— Не бачу, — здвигнув плечима джура, підганяючи стомленого огира. — А що, там щось таке є? Може, то якась юга[92]?

— Він не може бачити, — тихо, щоби не почув Харко, пояснила Двійя. — Ви бачите, бо я дала вам часточку Сили. Сила дає бачення. Чим більше Сили, тим більше можна побачити. Ви бачите лише стовп, а я бачу більше. Там похована Тара-Вольга, правнучка Праматері Претани у тридцять восьмому коліні.

— Ти усіх отих онучок напам'ять знаєш?

— Вони мої Навічні Матері.

— Хто? — перепитав Харко, котрий почув лише останні звуки розмови.

— Відьми, — сказав Рева, роблячі страшні очі.

— Так то відьмина могила?

— Я маю віддати землі те, що їй належить, — повідомила Двійя. Джурине запитання залишилося без відповіді.

— Що віддати? — Рева напружився, передчуваючи чергову неблагодатну вправу.

Мала планетниця вийняла зі свого сака велику ляльку, зшиту з червоної тафти і шматочків оксамиту. Ранвір, який їхав за спиною Харка, здивовано подивився на сестру.

— Тю, — присвиснув Харко. — Та це ж пупа[93]!

— Наші Старші заповіли мені поховати її тут замість мами.

— Поховати пупу замість людини? — Рева не втримався і сплюнув.

— Наші Старші так заповіли, — Двійя подивилася на Реву своїм особливим поглядом, від якого козака пересмикнуло.

— Нехай вона робить що хоче, — втрутився джура.

— Я тута начільний! — раптом визвірився на Харка Рева. — Мені вирішувати, хто, що і як робитиме!

— Тута живі на чолі не стоять, — спокійно промовила Двійя, роблячи наголос на слові «тута». Вона й далі дивилася в обличчя Реви.

Козака під її поглядом охопило відчуття нестерпної чужої присутності.