Покарання - Роман Квант

Зустріч була трохи стриманою та напруженою. Зоряна поцілувала мене в губи, але цей поцілунок був скоріше формальністю, необхідністю підтримувати наші стосунки, ніж приємним, спраглим, солодким бажанням відчувати поруч себе кохану людину.

— Як ти тут? — просто спитала вона.

— А ти, як думаєш? Лайно! Хреново тут знаходитися! — випалив я.

Зоряна опустила очі і мовчала. Я скористався паузою, закурив сигарету. Принаймні цей ритуал відволікав мене від усіх кепських справ.

— Зоряно, ти хоч віриш мені? Віриш, що я нормальний. Я цілком усе усвідомлюю… Поговори з Пилипом…

— Ти став іншим… — задумливо мовила дівчина, уникаючи зі мною прямого контакту очей.

— В якому сенсі? — я глибоко затягнувся і почав кашляти.

Добре, знав, що сам себе отруюю, але нічого з цим не міг поробити. Точніше міг, але не бажав з певних причин змінювати спосіб життя.

— Не знаю… Може ця обстановка на тебе впливає так.

— Обстановка? Та вони просто тупі козли! Я не повинен тут втикати! Послухай, — я взяв її за руку. — Зоряно, я тебе кохаю. Я хочу, щоб у нас все йшло чудово. Але відбувається якась шняга! Не вір цим діагнозам лікарським. Усі глюки можна пояснити наркотиками. Все просто… Я підсів на наркотики? Це — факт. Проте, це не означає, що я розумово відсталий. Реальність я сприймаю адекватно.

Вперше за цю зустріч вона уважно подивилася мені в очі. Цей прохолодний, жалісний, переповнений відчуттям хвилювання погляд очей мене трохи відштовхував від неї назад.

— Остапе, а спроба самогубства? Ти ще кричав про життя Долини? Пилип сказав, що в тебе час від часу виникають провали в пам’яті і ти після цього нічого не можеш згадати. Навіть я почала тебе боятися. Коли ти бігав з ножем по хаті і кричав, я спочатку подумала, що ти хочеш мене вбити.

Ці слова різали мене кололи по живій плоті. Я мовчки курив і дивився кудись у бік, не знаючи, що сказати. Але якась темна сторона моєї особистості виходила з під контролю і час від часу давала про себе знати. Що тут можна сказати? Я закурив ще одну сигарету від недопалка.

— Ну ти вже перегнула палицю! Я б ніколи тобі не заподіяв зла, чуєш?! Взагалі я не вірю цим лікарям. Їхні діагнози це маячня.

— Що ти збираєшся робити? — спитала Зоряна.

— Не знаю… — невпевнено відповів я, не збираючись їй відкривати свій план, адже вона може усе розповісти лікарю.

Тому реалізовувати план я буду на одинці.

— Я хочу вибратися звідси. Може, мене відпустять через пару місяців, — невпевнено мовив я.

— Боюся, що з таким станом психіки це станеться не скоро… Господи! Я так сподівалася, що ми станемо чудовою парою. А ти… Ти захопився наркотиками і все зіпсував. Навіщо це? Що тобі не вистачає в житті?

Я мовчав і палив.

— Тепер все скінчено. Коли я тебе зустріла, то вважала тебе великою людиною, досвідченою, талановитою, навіть геніальною. А зараз так не скажеш.

— Звісно, не скажеш. Твоя помилка в тому, що ти намагалася створити ідеальний образ, культ. Ти сподівалася, що я ідеальний, як в твоїх мріях. Але я такий, який є.

— Припини, прошу тебе… Я була наївною та імпульсивною, коли зустріла тебе. Мені шкода, що так вийшло… але я не знаю, що буде далі, — сумно сказала вона на останок.

Я довго дивився їй у слід. Що буде далі ще не відомо. Відомо лише, що саме я збираюся зробити найближчим часом. І коли зроблю це, то Зоряна повірить усім моїм словам. Я спробую переконати в першу чергу себе, що я не божевільний. Принаймні поки що.

Мене засмучувало те, що нашим із Зоряною стосункам настав кінець. Крапка. Хоча, якщо все виправити, то можна почати стосунки заново в іншій площині реальності. Це може бути, як нове речення після крапки.

Кілька днів я прокидався у холодному поті, відчуваючи на собі сторонній погляд. Життя Долини, зокрема епізоди життя, які я вже розповідав, снилися мені щоночі. Я про це не казав лікарям, щоб не погіршувати собі і так вкрай паскудне становище. А в один прекрасний день в мене виникла одна цікава можливість.

Пилип приходи кілька разів і проводив сеанс регресивного гіпнозу. Проте, це не давало потрібного результату. Усі спроби зазирнути у моє минуле життя виявлялися марними та навіть у певному сенсі небезпечними. А про життя Долини й годі казати, бо нічого нового витягнути не можливо було, знаходячись у трансовому стані. Пилип не здавався, але його впевненість мені допомогти кожного разу згасала. Та я й сам думав, що ці сеанси, психологічні тести, обстеження нічого корисного не дадуть, але не сперечався з цього приводу, бо мав намір найближчим часом звідси зникнути, доки зовсім не з’їхав з глузду.

Причому зовсім несподівано.

Мені пощастило.

Все почалося пізно ввечері.

Я знаходився у кімнаті відпочинку і грав у шахи із одним хворим. Гра йшла погано, я постійно відволікався, але виграв без найменших зусиль. Навіть грати було нудно. Я вийшов в туалет. Подивився у вікно на темну прекрасну ніч, що запрошувала мене до себе в гості. Може зараз час влаштувати план втечі?

Шорох.

Я завмер.

Прислухався до несподіваного звуку. Сторонній шум лунав з однієї із кабінок. Насправді, людина могла справляти свої природні потреби. Проте, звук був дивний і якийсь підозрілий. Я підійшов ближче і відкрив кабінку. Микола сидів на унітазі і тримав в руці пакет із кокаїном. Я мовчки витріщався на це. Від несподіванки, він ледве не впустив пакет з рук.

— Що ти робиш? — спитав я, хоча і так все було очевидно.

Мене цікавило інше, а саме звідки