Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн
Одне з моїх найперших завдань у магазині — допомогти прикрасити його до Різдва. Ми з містером Нілсеном приносимо з комори коробки, повні скляних кульок, порцелянових фігурок, стрічок та низок блискучих намистин. Містер Нілсен з двома хлопцями-розносниками, Адамом і Томасом, їдуть за місто спиляти ялинку для вітрини, й ми проводимо пообіддя, розвішуючи зелені гірлянди з червоними оксамитовими бантами над входом у крамницю, прикрашаючи ялинку й загортаючи порожні коробки у фольгу й обв’язуючи їх стрічками й шовковими шнурками.
Доки ми разом працюємо, місіс Нілсен потроху розказує мені про своє життя. Вона шведка, хоч із її вигляду цього не скажеш, — її батьки були кароокі роми, що переїхали до Гетеборга з Центральної Європи. Вони померли, а брати й сестри розсипалися по світу. Вони з містером Нілсеном одружилися вісімнадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, а йому — близько тридцяти. Вони думали, що не можуть мати дітей, але років з одинадцять тому вона завагітніла. Сьомого липня тисяча дев’ятсот двадцятого року народилася їхня донька, Вівіан.
— Нагадай-но, Дороті, коли в тебе день народження? — питає місіс Нілсен.
— Двадцять першого квітня.
Вона обачно просовує сріблясту стрічку між гілок позаду дерева, нахиляючи голову так, що мені не видно її обличчя. А тоді каже:
— Ви, дівчатка, десь одного віку.
— Що з нею сталося? — наважуюся спитати. Місіс Нілсен ще ніколи не згадувала своєї дочки, і я відчуваю, що як не спитаю зараз, то, напевно, більше не матиму такої можливості.
Місіс Нілсен прив’язує стрічку до гілки й нахиляється по іншу. Вона прив’язує кінець нової стрічки до тієї самої гілки, щоб здавалося, що це продовження першої, й починає її обкручувати навколо ялинки.
— Коли їй було шість, якось у неї почалася гарячка. Ми подумали, що це застуда. Поклали її в ліжко, викликали лікаря. Той сказав дати їй відпочити, багато пити — звичайні поради. Але їй не полегшало. А далі раптом посеред ночі вона стала марити, була сама не своя, й ми знову викликали лікаря. Він оглянув їй горло й побачив характерні плямки. Ми не знали, що це, але він знав. Він забрав її до лікарні Святої Марії в Рочестері й розмістив в ізоляторі. Коли нам сказали, що більше нічого не можуть вдіяти, ми не повірили. Далі все було лише справою часу. — Вона трусить головою, наче щоб прояснити думки.
Я думаю про те, як важко їй було втратити доньку. Думаю про своїх братів та Мейсі. Скільки суму в наших душах — і місіс Нілсен, і моїй. Мені шкода нас обох.
Увечері перед Різдвом, під легеньким сніжком, ми втрьох ідемо до церкви. Ми запалюємо свічки на шестиметровій ялинці праворуч від вівтаря, всі біляві лютерани: діти, батьки, бабусі з дідусями співають псалми з розгорнутих книжок, священик читає проповідь таку просту, як історія з дитячої книжки, напучування про милостиню й співчуття.
— Люди у великій нужді, — каже він парафіянам. — Якщо у вас є що дати — дайте. Проявіть свої найкращі риси.
Він називає декілька сімей у біді: свинар Джон Слеттері втратив правицю під час молотьби, його сім’ї потрібна консервована їжа й стільки робочої сили, скільки знайдеться, щоб допомогти врятувати ферму… Вісімдесятисемирічна місіс Абел осліпла вже на обидва ока й живе сама, коли ваша ласка, знайдіть для неї кілька годин на тиждень, вона буде дуже вдячна… сім’я з сімох осіб, Ґроти, потрапила в безвихідь: у батька немає роботи, четверо дітей і ще одне народилося місяць тому передчасно й тепер хворіє, а матір не може підвестися з ліжка…
— Як шкода, — бурмоче місіс Нілсен. — Зберімо кошика з продуктами для цієї бідолашної сім’ї.
Вона не знає про мій зв’язок із ними. Вони просто ще одна далека для неї біда.
Після служби ми повертаємося назад тихими вулицями. Снігопад припинився, і стоїть ясна, холодна ніч; газові лампи кидають кружальця світла. Коли ми втрьох підходимо до будинку, я вперше бачу його таким — горить ліхтар на ґанку, на дверях висить ялиновий вінок, чорні металеві перила й акуратно розчищена доріжка. Усередині, за завіскою, сяє лампа у вітальні. Приємно сюди повертатися. Це — дім.
Через один четвер, після вечері ми з місіс Нілсен збираємося з місіс Мерфі та ще шістьма жінками на зустріч клубу шиття клаптикових ковдр. Зустрічі відбуваються у вітальні найзаможнішої серед жінок, що живе у великому вікторіанському будинку в передмісті. Я єдина дитина серед дорослих і відразу почуваюся невимушено. Ми разом працюємо над однією клаптиковою ковдрою, візерунок та тканину для якої принесла одна з учасниць; щойно закінчимо цю, перейдемо до іншої. Кожна ковдра потребує десь із чотири місяці роботи. Я дізнаюся, що ці жінки пошили ковдру, що лежить на моєму ліжку в рожевій спальні. Вона називається «Ірландський вінок», чотири багряні іриси з зеленими стеблами сходяться докупи посередині на чорному тлі.
— Ми й для тебе, Дороті, колись зробимо ковдру, — каже мені місіс Нілсен. Вона починає збирати обрізки з тканини, що продається в крамниці, кожен клаптик потрапляє у валізку з моїм іменем. Ми обговорюємо це за вечерею:
— Одна пані купила десять з половиною ярдів прегарного синього ситцю, і я відклала решту пів’ярда для тебе, — говорить вона. Я вже вирішила, який хочу візерунок — «Подвійну обручку», — такий, де пов’язані між собою кола зроблені з маленьких клаптиків тканини.
Раз на місяць, у неділю після обіду, ми з місіс Нілсен глянсуємо срібло. З глибокої шухляди комода в їдальні вона дістає важку коробку з червоного дерева, в якій тримає столове приладдя, що їй на весілля подарувала мама, — єдиний її посаг, каже вона мені. Витягаючи кожен предмет по одному, вона викладає їх на чайному рушнику на столі, доки я збираю дві маленькі срібні миски з комина у вітальні, чотири підсвічника й блюдо з серванта, а також відкидну скриньку з її іменем, Віола, написаним тоненьким шрифтом на кришці, що стоїть у її спальні. Ми користуємося густою пастою кольору мулу
