Ґолем - Густав Майрінк

Я відразу взявся за Яромира, дав йому 1000 флоринів…» — я опустив додолу руку з листом, сльози радості скаламутили мені зір: тільки Ангеліна могла дати Харусекові такі гроші. Ні Цвак, ні Прокоп, ані Фрізландер не володіли великими коштами. Отже. Вона мене не забула! Я почав читати далі:

«…і пообіцяв іще 2000, якщо він негайно піде зі мною до поліції і зізнається, що знайшов годинника вдома в брата, а потім його продав…

Усе це може статися щойно тоді, як цей лист через Венцеля буде в дорозі до Вас. Бракує часу…

Але запевняю Вас: це станеться. Ще сьогодні. Головою ручаюся!

Ані на мить не сумніваюся, що Лойза вбивця, і це годинник Цотмана.

Якщо ж піде щось не за планом, то й тоді Яромир знає, що робити, у кожному разі засвідчить, що саме цього годинника знайдено у Вас.

Отже: наберіться терпіння і не впадайте в розпач! День Вашого звільнення уже не за горами!

Та чи настане день, коли ми побачимося?

Не знаю…

Боюся, що ні… Моє життя швидко добігає кінця, і я мушу бути насторожі, аби остання година не застала мене зненацька.

Але знайте: ми побачимося. Якщо не в цьому житті й не по той бік, то обов’язково того дня, коли зникне час, і Господь — як сказано в Біблії — вивергне з уст своїх усіх тих, хто не холодний, і не гарячий…

Не дивуйтеся моїм словам! Я ніколи не розмовляв з Вами про такі речі, а якось, коли Ви згадали про каббалу, я оминув ту тему, але… я знаю те, що знаю.

Можливо, Ви розумієте, що я маю на увазі, якщо ж ні, то забудьте, прошу, усе що я сказав, зітріть зі своєї пам’яті… Одного разу в своїх безумних мареннях я начеб побачив знак на Ваших грудях… Мабуть, привиділося…

Якщо Вам не під силу збагнути, про що я торочу, просто прийміть на віру: ще змалку мені підсвідомо відкривалися певні знання, які вели мене дивним шляхом; знання, які не мали нічого спільного з тим, чого вчить медицина, а може, й сама медицина, слава Богу, ще нічого в цьому не тямить і, дай Боже, не втямить…

Але я не дозволяв робити з себе дурня науці, найвищою метою якої є опорядження такої собі «почекальні», тоді, як на мене, її варто б зрівняти з землею.

Але досить про це.

Хочу Вам розповісти, що трапилося в міжчасі.

Наприкінці квітня моє навіювання почало діяти на Вассертрума. Ідучи вулицею, він постійно жестикулював і сам з собою голосно балакав. А це певна ознака збурення думок, які готові ополчитися проти свого господаря й піти на нього штурмом.

Він купив записника і почав робити в ньому нотатки.

Він писав!

Він писав! Сміх та й годі! Він писав…

А тоді пішов до нотаря. Унизу, у своєму льоху, я знав, чим він зайнятий нагорі, — Вассертрум складав заповіт.

Я, щоправда, не знав, що спадкоємцем він обрав мене. Бо, мабуть, тіпався б у судомах від радості, якби таке спало мені на думку.

Він призначив спадкоємцем мене, єдиного на землі, хто міг би ще виправдати його існування, — так він гадав… Совість перехитрувала його!

А може, плекав надію, що я, ставши завдяки йому мільйонером, благословлятиму його після смерті й тим самим зніму з нього прокляття, яке він якось почув з моїх уст у Вашому помешканні?

Моє навіювання мало трояку дію.

Смішно, він потай вірив у якесь відшкодування на тому світі, хоча все своє життя заперечував це.

Але так буває з усіма мудрагеликами: впадають у шалену лють, досить їм сказати це просто в очі. Почуваються спійманими на гарячому…

Від тієї миті, як Вассертрум вийшов з нотаріальної контори, я не спускав його з очей.

Ночами підслуховував під його замкненими віконницями, бо ж кінець його історії міг настати щомиті.

Я сподівався почути крізь товщу стін благодатний хлипкий звук корка, витягненого з пляшечки з отрутою.

Можливо, іще година, і справа всього мого життя звершиться.

Але втрутився незваний гість і вбив його. Терпугом.

Про подробиці розпитайте Венцеля, мені надто гірко описувати, що там сталося…

Називайте це, якщо хочете, забобонами, але, коли я побачив, що пролилася кров — уся ятка була нею захляпана, — мені здалося, ніби його душа вислизнула з моїх рук, утекла від мене…

Щось у мені — якийсь тонкий, непомильний інстинкт — каже, що зовсім неоднаково, померла людина від чужої чи власної руки. Якби Вассертрум сам наклав на себе руки, тільки б тоді я вважав свою місію виконаною… Усе ж склалося не так, і тепер я почуваюся зневаженим, знаряддям, негідним руки ангела смерті.

Але я не хочу чинити опір. Моя ненависть і на той світ перейде, я ще свою кров маю, яку можу пролити, як мені заманеться, щоб вона переслідувала його крок за кроком у царстві тіней…

Щодня, відколи поховали Вассертрума, я просиджую на цвинтарі біля його могили, прислухаючись до своєї душі, — як звелить вона мені вчинити.

Здається, я вже знаю, що маю зробити, але ще трохи почекаю, доки внутрішній голос задзвенить, як чисте джерело. Ми, люди, істоти нечисті, нам нерідко доводиться довго постити, доки, врешті, збагнемо шепіт своєї душі…

Минулого тижня мені офіційно повідомили в суді, що я єдиний спадкоємець Вассертрума.

Не варто, мабуть, запевняти Вас, пане Пернат, що я й пальцем жодного крейцера не торкнуся. Не дочекається він… там… моєї підтримки…

Будинки, які належали йому, я продав з аукціону, усі речі, яких він торкався, спалю, а третина грошей та коштовностей після моєї смерті відійде Вам…

Я вже бачу, як Ви зриваєтеся на рівні ноги й протестуєте… Можу Вас заспокоїти: ці гроші — Ваша законна власність з відсотками й відсотками на відсотки. Я давно вже знав, що Вассертрум розорив Вашого батька, та лише тепер маю змогу довести це документально.

Іншу третину розподілю між дванадцятьма членами батальйону, які особисто ще пам’ятають доктора Гульберта. Я хочу, аби кожен з них розбагатів і вдостоївся доступу до Празького високого товариства.

Останню третину розділимо між сімома вбивцями, яких повинні звільнити за браком доказів їхньої провини. Це я мушу зробити, аби запобігти вчиненню суспільного злочину.

Ото й усе.

А тепер, мій дорогий, любий друже, бувайте здорові й хоч іноді згадуйте щиро Вашого,