Ґолем - Густав Майрінк
Якби я збрехав, створив би причину, бо мав вибір… Скоюючи вбивство, причини я не творив, то тільки вивільнився наслідок давно закладених у мені, приспаних причин, над якими я вже не мав влади…
Отож мої руки чисті.
Зробивши мене вбивцею, моє духовне начало накликало на мене кару, а люди, скаравши мене на шибениці, відмежують мою долю від своїх доль. І я пізнаю свободу!
Я відчував, що він святий, і волосся на голові стало мені дибки від жахкого усвідомлення власної мізерності.
— Ви розповідали, що через гіпнотичне втручання якогось лікаря у Вашу свідомість надовго втратили пам’ять про свої юні роки, — вів далі Лапондер. — Це ознака — стигмат — усіх укушених змієм духовного царства. Ми маємо ніби два життя, одне пнеться понад іншим, як молода парость на старому дереві, доки настане диво пробудження. Те, що зазвичай відмежовується смертю, тут відбувається через згасання пам’яті — іноді тільки у формі несподіваного внутрішнього перевороту…
Сталося так, що я — мав на той час двадцять один рік — прокинувся одного ранку зовсім іншою людиною — без видимих на те причин. До всього, що досі любив, нараз цілковито втратив інтерес. Життя видавалося мені недолугою байкою про індіанців, яке не мало нічого спільного з реальністю; сни стали дійсністю, аподиктичною, доказовою дійсністю, розумієте: доказовою, реальною дійсністю, а реальне життя — сном, фантазією.
Усі люди, — якщо вони володіють ключем, — здатні на таке. Ключ же полягає винятково в усвідомленні уві сні форми свого «Я», так би мовити, своєї оболонки, шкіри; воно знаходить вузьку щілинку, крізь яку прослизає свідомість поміж станом бадьорості та глибоким сном.
Тому й сказав я, що мандрую, а не бачу сни…
Прагнення безсмертя — це змагання за скіпетр у боротьбі з нашими внутрішніми голосами й примарами, а очікування на царство власного «Я» є очікуванням Месії.
Примарний Габал Ґармін, якого Ви бачили, подих кісток за каббалою, і був царем… Якщо його коронують, розірветься сув’язь, яка поєднує Ваші відчуття і розум зі світом.
Як могло так статися, що я, незважаючи на свою відірваність від життя, раптом, умить, став убивцею, запитаєте Ви? Людина, як скляна трубка, якою скочуються кольорові кульки: лише одна за життя, це стосується майже всіх… Якщо кулька червона, то людина погана, якщо жовта — добра. Якщо ж котяться дві кульки одна за одною — червона й жовта — то людина слабкодуха. Ми, укушені змієм, переживаємо впродовж одного життя усе, що випало цілій расі за весь її вік: кольорові кульки котяться одна за одною скляною трубкою, і коли скочується остання, ми стаємо пророками — свічадом Господнім…
Лапондер замовк.
Я довго не міг спромогтися на слово, так оглушила мене його промова.
— Чому ж Ви так боязко розпитували мене про мої переживання, якщо самі стоїте вище, набагато вище за мене? — нарешті озвався я.
— Помиляєтеся, — заперечив Лапондер. — Мені до Вас далеко. А запитував, бо відчував: Ви маєте ключа, володіти яким мені ще не дано…
— Я? Володію ключем? О, Господи!
— Так, Ви! І Ви дали його мені… Навряд, чи є нині в усьому світі людина щасливіша за мене!
З коридору долинув шум, брязнув засув. Лапондер на те не зважав:
— Гермафродит був ключем. Тепер я певний цього. І вже тому радий, що йдуть за мною, бо скоро буду біля мети…
Сльози застилали мені очі, я бачив обличчя Лапондера, наче крізь паволоку, і вчував усмішку в його голосі.
— А тепер бувайте здорові, пане Пернат! І пам’ятайте: те, що завтра висітиме на шибениці, лише мій одяг. Ви відкрили мені найпрекрасніше, те останнє, чого я ще не знав. Я йду, мов на весілля… — Лапондер підвівся і рушив услід за наглядачем. — Це тісно пов’язано з убивством, — були його останні слова. Я не до кінця їх зрозумів.
Відтоді, тільки-но на небі з’являвся повний місяць, мені примарювалося сонне обличчя Лапондера на посірілому простирадлі.
Кілька днів після того, як його забрали, з подвір’я, де відбувалися страти, чулося гупання та скреготання, іноді аж до світанку.
Я здогадувався, що це означає, і годинами сидів на лежанці, затискаючи у відчаї вуха.
Минали місяці. По пожухлому мізерному листячку на дереві в тюремному подвір’ї, я бачив, як спливає літо; від мурів віяло вогкою пліснявою.
Щоразу під час прогулянки дивлячись на помираюче дерево і врослий у його кору образ Богородиці, я мимоволі порівнював його з собою, з тим, як образ Лапондера глибоко вкарбувався у моє єство. Гладеньке обличчя Будди з дивною, незгасною усмішкою скрізь супроводжувало мене.
Лише один-єдиний раз, у вересні, мене викликав слідчий і недовірливо запитав, як я можу пояснити свої слова, сказані біля віконця банку, мовляв, терміново від’їжджаю, і чому за кілька годин до арешту поводився так неспокійно, навіть сховав усі свої коштовні камені.
На відповідь, що я мав намір накласти на себе руки, клерк за конторкою знову глузливо заблеяв.
Досі я сам перебував у камері й спокійно міг віддаватися на поталу своїм думкам та смуткові за Харусеком, який — я відчував — уже помер, за Лапондером, за Міріам…
Потім з’явилися нові арештанти. Злодійкуваті комівояжери з пожмаканими від утоми обличчями, череваті банківські касири — сирітки, назвав би їх Восатка, — отруювали мені настрій і повітря.
Якось один з них з праведним обуренням розповідав про скоєне не так давно в місті вбивство на сексуальному ґрунті. На щастя, злочинця відразу впіймали й довго з ним не панькалися.
— Лапондером звали того покидька, негідник! — гукнув парубійко з розбійницькою пикою, якого, до речі, за знущання над дітьми покарали аж на… чотирнадцять днів арешту… — Спіймали на гарячому! Дівка відбивалася, перекинула гасову лампу, і все помешкання згоріло. Її тіло так обвуглилося, що й досі не можуть з’ясувати, ким вона була. Чорнява, з тонкими рисами обличчя — оце й усе, що відомо. А Лапондер нізащо не хотів назвати
