Ґолем - Густав Майрінк

— Зараз на це немає часу, — нетерпляче урвав мене Красунчик Венцель. — Будь-якої миті мене можуть виштурхати звідси. Я тут, бо зізнався у грабунку…

— То Ви через мене, аби потрапити сюди, пішли на грабунок? — запитав я, вражений до глибини душі.

Цибань зневажливо похитав головою:

— Якби я справді когось пограбував, то в житті не зізнався б у цьому. За кого Ви мене маєте?

Нарешті в моїй голові поволі почало прояснятися: спритник вдався до хитрощів, аби передати мені листа від Харусека.

— То слухайте! — Венцель напустив на себе поважності. — Насамперед маю навчити Вас удавати епілепсію.

— Що вдавати?

Епілепсію! Будьте уважні і все детально запам’ятовуйте! Спершу наберіть якнайбільше слини в роті, — він надув щоки й заходився перекочувати слину, ніби рот полоскав. — Так збивається піна, ось дивіться, — і він продемонстрував мені, як це робиться — з відразливою натуральністю. — Потім стискаєте кулаки й закочуєте очі, — на таке страшно було дивитися. — А тоді… це не так легко… треба здушено закричати. Ось так: бе… бе… бе… і відразу впасти на підлогу, — Красунчик гепнувся долі, аж стіни задрижали, і, встаючи додав: — Оце справжня епілепсія. Так нас навчав у батальйоні покійний доктор Гульберт.

— Так, так, дуже подібно, — визнав я. — Але навіщо все це?

— Бо Вам насамперед треба вибратися з камери, — пояснив Красунчик Венцель. — Отой доктор Розенблят — негідник, яких на світі мало! Людина вже й без голови може бути, а він затято стоїть на своєму: здоровий, мов огірочок! Лише перед епілепсією має забобонний решпект. Хто її добре зуміє вдати, відразу потрапляє до тюремного шпиталю. А вже звідти втекти — дитячі забавки! — парубійко таємничо стишив голос: — Ґрати на вікнах лікарняної палати вже підпиляні, тримаються на чесному слові. Це теж таємниця батальйону! Лише дві ночі мусити добре пильнувати… Як побачите перед вікном мотузку з зашморгом, обережно, щоб ніхто не прокинувся, відігніть ґрати, пропхайте плечі в зашморг… Ми витягнемо Вас на дах, а тоді опустимо по інший бік вулиці. — Баста!

— Нащо мені тікати з в’язниці? — несміло запротестував я. — Я ж невинний!

— Це не причина відмовлятися від утечі! — від здивування Красунчик Венцель аж очі вибалушив.

Довелося прикликати на допомогу всю свою красномовність, аби змусити його відмовитися від зухвалого плану, вигаданого, як сказав Венцель, самим батальйоном!

Те, що я відхиляв «Божий дарунок» і готов чекати, доки воля сама до мене прийде, було понад його розуміння.

— У кожному разі якнайщиріше дякую Вам і Вашим добрим друзям, — зворушено мовив я, потискаючи йому руку. — Коли минуть важкі для мене часи, я насамперед Вам доведу свою вдячність.

— Та то зайве… — приязно заперечив Венцель. — Поставите пиво — ото й буде дяка, але не більше… пан Харусек тепер скарбник батальйону. Він розповідав, який Ви благодійник! Щось йому передати, коли я за кілька днів вийду звідси?

— Так, якщо Ваша ласка, — похапливо погодився я. — Перекажіть йому, хай зайде до Гвллеля і скаже, що я дуже тривожуся за здоров'я його доньки Міріам. Хай би пан Гіллель не спускав з неї ока! Запам’ятаєте ім’я? Гіллель!

— Гірель?

— Ні! Гіллель.

— Гіллер?

— Та ні! Гіл-лель!

Венцель ледь не вивихнув собі язика, намагаючись вимовити таке важке для чеха ім’я, та, зрештою, йому це таки вдалося, хоч і намучився він.

— І ще одне: Хай би Харусек — уклінно його прошу — потурбувався, наскільки це йому під силу, про шляхетну даму… Він зрозуміє, про кого мова…

— Ви, мабуть, кажете про пані шльондру з аристократів, яка злигалася з отим німаком, доктором Саполі? Ге, вона розлучилася з чоловіком і поїхала кудись геть з дитиною та Саполі…

— Ви певні цього? — мій голос затремтів.

Хоч як я втішився за Ангеліну, усе ж серце мені болісно стиснулося.

Скільки я всього зазнав через неї, і ось… вона мене забула…

Може, повірила, що я й, справді, убивця.

Гіркота підступила мені до горла.

Цибань, наділений чулістю, властивою, як не дивно, багатьом покидькам суспільства, якщо справа торкається кохання, збагнув мій стан, бо ніяково відвернувся і промовчав.

— То, можливо, Вам також відомо, як ведеться доньці пана Гіллеля, панні Міріам? Знаєте її? — запитав я здушеним голосом.

— Міріам? Міріам… — Венцель глибокодумно насупив чоло. — Міріам? Часто буває поночі в Лойзичека?

Я мимоволі усміхнувся.

— О, ні… Аж ніяк!

— Тоді не знаю, — сухо відповів Венцель.

Якийсь час ми мовчали.

Може, у Харусековій цидулці щось є про неї, сподівався я у душі.

— А що Вассертрума дідько вхопив, Ви вже, певно, знаєте, — несподівано знову озвався Венцель.

Я нажахано підскочив.

— Ага, — підтвердив свої слова, показуючи на горлянку, Красунчик. — Жмурик! Ну, скажу я Вам, то було шайсліх! Коли двері до ятки розбили — його вже кілька день не було видно — я, звісно, перший був там… Аякже!.. А він там сидить, Вассертрум, у вичовганому кріслі, груди залиті кров'ю, а очі, ніби скляні… Я, знаєте, моцний хлопака, але мені стало зле, думав, скапцанію… Раз по раз казав собі: Венцелю, не трать голови, то ніц, то тіко мертвий жид… У горлянці в нього стирчав терпуг, а в ятці все догори дриґом. Грабунок з убивством, ясна річ!

— Терпуг! Терпуг! — я похолов від жаху. Терпуг! Він таки виконав своє призначення…

— І хто то зробив, я знаю, — вів Венцель далі, стишивши голос. — Не хто інший, скажу я Вам, як рябий Лойза… Я знайшов на підлозі ятки його кишенькового ножа й скоро заховав під полою, щоб поліція на нього не натрапила… Він вислизнув з ятки підземним ходом… — Венцель раптом замовк, напружено прислухаючись, а тоді притьмом простягнувся на лежаку й зайшовся несамовитим храпом.

Відразу по тому забряжчав засув, на порозі став наглядач, підозріливо міряючи мене поглядом.

Я напустив на себе байдужу міну, а Венцеля годі було добудитися.

Лише після кількох стусанів він, позіхаючи, підвівся і в супроводі вартового сонно побрів з камери.

Я гарячково розгорнув цидулку від Харусека й прочитав:

«12 травня.

Мій любий, бідолашний друже й благодійнику!

З тижня на тиждень я чекав, що Вас випустять, але даремно. Спробував усе, що можливо, аби зібрати докази Вашої невинності, однак нічого не нашкріб…

Я просив слідчого пришвидшити розслідування, але той щоразу відбувався словами, мовляв, не в змозі нічого зробити, бо то не в його компетенції, а прокурора.

Бюрократи!

Лише годину тому я таки дещо роздобув, сподіваюся, це допоможе: я довідався, що Яромир продав Вассертрумові золотого годинника, якого знайшов після арешту свого брата Лойзи у його ліжку.

У Лойзичека, де, як Ви знаєте, нюшать детективи,