Вірнопідданий - Генріх Манн
— Але тому, що мій кайзер, на жаль, позбавив мене можливості…
Щоб його втішити, Дідеріх підлив йому ще шампанського. Поки майор пив, Ядасон нахилився до Дідеріха і шепнув:
— Не вірте жодному його слову! Він шмаркач і плазує перед старим Буком. Ми повинні його навчити, що і як.
Дідеріх відразу ж узявся за справу.
— Я вже маю з урядовим президентом фон Вульковом формальну домовленість. — Майор вилупив очі. — У наступному році, пане майоре, вибори до рейхстагу. Нам, добромисним, випаде важка робота. Боротьба вже починається.
— Пиймо! — люто сказав майор. — За ваше здоров’я!
— За ваше! — сказав Дідеріх. — Але, панове, хоч би які сильні були крамольні тенденції в країні, ми сильніші, бо у нас є агітатор, якого у противника нема, — це його величність!
— Браво!
— Його величність зажадав від усієї держави, отже й від Неціга, щоб громадяни збудилися нарешті від сну! І цього ми доб’ємося!
Ядасон, майор і пастор Цілліх засвідчили своє пробудження ударами об стіл, вигуками схвалення і цоканням склянок. Майор кричав:
— Нам, офіцерам, його величність сказав: «От на кого я можу звіритися!»
— А нам, — кричав пастор Цілліх, — він сказав: «Коли церква потребуватиме монарха…»
Можна було дати собі повну волю, бо погрібець спорожнів; Лауер і Гейтейфель непомітно зникли, і в глибині під склепінням газові лампи вже не світилися.
— Він сказав також, — Дідеріх надув щоки, які вже набрали вогняного кольору; вуса лізли йому в очі, але він усе ж таки грізно блискав білками: — «Ми живемо під знаком комерції». І це правда! Під його високою егідою ми маємо твердий намір робити справи!
— І кар’єру, — прокрякав Ядасон. — Його величність сказав, хто хоче йому допомогти, тому він завжди радий. Хай хто-небудь скаже, що мене це не стосується? — з викликом спитав він. Вуха його палали кривавим вогнем.
Майор заревів знову:
— Мій кайзер може звіритися на мене цілком. Він зарано дав мені відставку. Як чесний німець, я кажу йому це просто у вічі. Я йому ще здорово стану в пригоді, коли завариться каша. Я не збираюся решту свого життя стріляти тільки хляпавками на товариських балах. Я був при Седані!
— Чорт би його взяв, і я ж так само! — прокричав тонкий, пронизливий голос звідкись із незримих глибин, і з півтемряви виступив маленький дідок з розпатланим білим волоссям. Він, похитуючись, підійшов до столу, скельця його окулярів блищали, щоки горіли, і він кричав.
— Майор Кунце! Авжеж! Старий сповойовник, ви досі такий же, яким були тоді у Франції! Я завжди кажу: жити так жити і ліпше на рік-другий довше.
Майор відрекомендував його:
— Учитель гімназії Кюнхен.
Дідок відразу почав допитуватись, як трапилося, що за нього забули в темряві. Спершу він сидів у товаристві.
— Я, певно, трішки задрімав, а ці кляті йолопи потихеньку повтікали. — Сон анітрохи не зменшив вогню, запаленого в ньому випитими напоями, він узявся, верескливо вихваляючись, нагадувати майорові про їхні спільні подвиги в «залізному році». — Вільні стрільці! — кричав він, і з його беззубого рота текла слина. — Оце так банда була! Подивіться, панове, у мене й досі не згинається один палець, це мене вкусив вільний стрілець. Тільки тому, що я хотів шаблею трошки по горлу йому провести. Яка підлість з його боку, га! — Він усім по черзі показував пальця, чим викликав вигуки захоплення. Щоправда, до Дідеріхового захвату домішувався страх, він мимоволі ставив себе самого на місце вільного стрільця: маленький запальний дідок придушив йому коліном груди і приставив клинка до його горла. Йому довелося на хвилину вийти.
Коли він повернувся, майор і вчитель Кюнхен, намагаючись перекричати один одного, розповідали про запеклу битву. Зрозуміти їх було несила. Але Кюнхенів вереск усе дужче пробивався крізь рев майора і кінець кінцем примусив того замовкнути, отже, ніщо більше не заважало дідуганові брехати.
— Ні, старий друже, ви людина запопадлива. Якщо падаєте зі сходів, то вже всі східці порахуєте. Але будинок, в якому зачинилися вільні стрільці, підпалив тоді Кюнхен, тут нічого не вдієш. Я ужив військових хитрощів і вдав із себе мертвого, а ті дурні нічого не помітили. Коли ж усе запалало, ну, тоді, звичайно, їм припало не до смаку захищати батьківщину, вони тільки про те й думали, як вискочити, і рятуйся, хто може! Оеь коли вам треба було бачити нас, німців! Здорово ми підстрілювали їх, коли вони сповзали муром. Вони стрибали, як ті кролі!
Кюнхен спинив ширяння своєї фантазії верескливим хихотом, якому вторував громовий регіт бесідників.
Кюнхен передихнув.
— Ці пройди нас дуже розлютили! А баби! Ні, панове, таких відьом, як французькі баби, світ не бачив. Вони лили на наші голови окріп! Ну, питаю вас, хіба пристойні дами таке виробляють? Коли запалало, вони почали кидати дітей з вікон і ще хотіли, щоб ми ловили їх. Вигадали непогано, але по-дурному… Ми й ловили малу мерзоту, але на штики. А потім і самих дам! — Кюнхен склав скарлючені від подагри пальці, ніби охоплюючи ними приклад, і подивився вгору, наче там когось ще треба було прохромити штиком. Скельця його окулярів блищали, він брехав далі.
— Під кінець з’явилася товстуля, яка передом ніяк не могла пролізти крізь вікно, то ж вона спробувала, чи не пощастить пройти задом. Але моє серденько забула про Кюнхена. Я не полінувався злізти на плечі двом товаришам і полоскотати штиком її гладку французьку…
Кінця його розповіді не можна було почути через
