Правік та інші часи - Ольга Токарчук
Діти йшли до берега вервечкою, тримаючись одне за одного.
Було так темно, що витягнуті наперед руки ледь маячіли в мороці. Лише небо здавалося світлішим од довкілля, сповитого темрявою, — подірявлена зорями велич небесного друшляка.
Ліс поводив себе, як тварина, що хоче налякати, — стрясав на них росу, випускав сов, наказував зайцям зненацька зірватися з-під їхніх ніг.
Дітлахи ввійшли в вільшину і навпомацки зробили собі бенкет. Зажевріли вогники циґарок. Вино, яке пили з шийки вперше в житті, додавало відваги. Потім вони розбіглися між папороттю, аж поки котресь із них знайшло щось блискуче. Шумів потурбований ліс. Той, хто знайшов, покликав інших. Був схвильований.
— Здається, є, здається, є, — повторював він.
Серед сплетених кущів ожини, у вільгості листя папороті мерехтіло щось срібне. Діти розгорнули палицями лапате листя й у світлі ліхтариків побачили консервну бляшанку. Той, хто її знайшов, був розчарований, він підчепив її палицею і шпурнув далеко в кущі.
Онуки дідича всілися ще на якусь мить, аби допити вино, а згодом повернулися на дорогу.
Лише тоді консервна бляшанка засяяла незвичайним срібним блиском.
Це бачила Колоска, котра в ніч на Йвана Купала завжди збирала зілля, проте вона була застарою, щоб загадувати якісь бажання, та й знала, скільки клопоту можна собі напитати цвітом папороті. Тож обминула його здалеки.
Час дідича Попельського
— Місю, ти питимеш зі мною чай, коли закінчиш? — запитала донька Попельських, яка й досі мала вигляд тендітної панночки.
Міся випросталася над горою брудного посуду й витерла фартухом руки.
— Чай ні, але каву з задоволенням.
Вони пішли з тацею й сіли за надвірним столом. Ліля з Маєю закінчили перемивання.
— Місю, тобі, напевно, важко доводиться. Все коло плити й коло плити, а тоді стільки посуду… Ми тобі дуже вдячні. Якби не ви, ми не мали б куди приїжджати. А це ж наші рідні місця.
Дідичівна Попельська, яка колись, давним-давно, бігала зі своїм великим псом луками, сумно зітхнула.
— А якщо б не ви, то ми не прожили б на Павлову пенсію. Приймати вас — то мій внесок родині.
— Не гоже так думати, Місю. Бо жінка працює в домі, народжує дітей, займається господарством, сама добре знаєш…
— Але не заробляє, не приносить у хату грошей.
До столу злітались оси та делікатно злизували шоколадну пряникову глазур. Місі вони не заважали, та дідичівна Попельська боялася ос.
— Коли я була маленька, оса вжалила мене в повіку. Я тоді була з батьком, мама саме поїхала до Кракова… це було десь тридцять п’ятого, тридцять шостого року. Батько запанікував, бігав будинком і кричав на мене, а потім відвіз кудись машиною. Ледь пам’ятаю, здається, до якогось єврея в містечку…
Дідичівна Попельська підперла підборіддя рукою, а її погляд мандрував десь поміж яблуневим та липовим листям.
— Дідич Попельський… це був не простий собі чоловік, — сказала Міся.
Карі очі дідичівни стали скляними й нагадували краплі падевого меду. Міся здогадалася, що її особистий внутрішній струмінь часу, такий, який носить у собі кожна людина, закрутивсь і в просторі між листям дерев висвітлює їй зараз образи минулого.
Попельські, виїхавши до Кракова, скуштували лиха. Жили зі спродуваного зі щемом у серці срібла. Численна родина, розпорошена по цілому світі, допомагала трохи родичам, наскільки це було можливо, доларами чи золотом. Дідича Попельського звинуватили в співпраці з окупантами, бо продавав їм лісоматеріал. Він просидів кілька місяців у в’язниці, але його зрештою звільнили через психічний розлад, котрий підкуплений психіатр трохи, хоч і не набагато, перебільшив.
Дідич Попельський тепер цілими днями мандрував од стіни до стіни в тісному помешканні на Сальвадорі й уперто намагався на єдиному столі розкласти свою Гру. Однак дружина дивилася на нього таким поглядом, що він складав усе назад, повертав до скриньки та вирушав у безкінечну прогулянку.
Час спливав, і дідичка у своїх молитвах залишала трохи місця, щоб подякувати часові за те, що він спливає, що рухається, і цим самим вносить зміни в життя. Велика родина Попельських поволі збирала сили й відкривала в Кракові свої невеликі бізнеси. Дідич Попельський у рамках неписаної родинної домовлености був призначений наглядачем за виробництвом черевиків, а конкретніше — підошов. Наглядав за працею майстерні, де привезена з Заходу машина викидала з себе пластикові підошви для сандалів. Спочатку робив це дуже неохоче, та згодом виробництво втягло його і, як це бувало з дідичем, — поглинуло цілковито. Захоплювало те, що безформній, неокресленій субстанції можна надавати різної форми. Він навіть почав із запалом експериментувати. Йому пощастило створити зовсім безбарвну прозору масу, якій він потім надавав різних відтінків та кольорів. І так трапилося, що зумів відчути дух часу в царині жіночого взуття — його пластикові чобітки з блискучими халявками розходились як вода.
— Батько навіть створив був невеличку лабораторію. Таким удався: коли щось робив, то робив щиро й надавав йому якогось абсолютного значення. З цього погляду він був нестерпний. Поводився так, ніби оті його підошви та чобітки мають порятувати людство. Грався пробірками, дистиляціями, щось варив і підігрівав.
Зрештою догрався тими своїми хімічними експериментами до хвороби шкіри. Може, від опіків чи опромінювання. В кожному разі — вигляд мав жахливий. Шкіра злазила з нього клаптями. Лікарі сказали, що це різновид раку шкіри. Ми повезли тата до родичів у Францію, звернулись до найкращого лікаря, але на рак шкіри немає ліків ані тут, ані там. Принаймні тоді не було. Найдивовижніше те, яким чином він трактував цю — тоді ми вже знали — смертельну хворобу. «Линяю», — казав він і видавався напрочуд задоволеним собою, просто-таки гордим.
— Це була дивна людина, — сказала Міся.
— Але він не був божевільним, — швидко докинула дідичівна Попельська. — Мав неспокійний дух. Думаю, що він пережив шок через цю війну та занепад нашого маєтку. Світ після війни так змінився. Батько не зміг себе в ньому віднайти і тому помер. До самого кінця був при пам’яті та незворушний. Я не розуміла цього, думала, йому змішалося все від болю. Знаєш, страшно страждав, нарешті рак охопив усе тіло, а тато, мов дитина, торочив, ніби линяє.
Міся зітхнула й допила рештки кави. На дні склянки застигла бура лава гущі, а її поверхнею гасали сонячні блискітки.
— Заповідав поховати себе з тією дивною скринькою, а ми в метушні приготувань до похорону про це забули… Відчуваю страшні муки сумління через те, що не виконали його волю. Після похорону ми з
