Правік та інші часи - Ольга Токарчук
Так Стася розкрутила свою торгівлю. Брат Павел дорікав сестрі за це, але потім сам посилав до неї Вітека по пляшку.
— Ти знаєш, що за це світить? — питав він з нахмуреними бровами, та Стася була впевнена, що коли б, не дай Боже, щось сталося, то брат же мав знайомства й не дозволив би її скривдити.
Незабаром вона почала ходити по товар до Єшкотля двічі-тричі на тиждень. Розширила також асортимент. Мала пекарський порошок, ваніль — речі, котрих може раптом забракнути кожній господині при суботній випічці. Мала циґарки різних сортів, оцет й олію, а за рік, придбавши собі холодильник, почала закуповувати також масло й маргарин. Усе тримала в прибудові, яку так само, як і все на обійсті, збудував батько. Там стояли холодильник та диван, на якому спала, там була кахляна піч, стіл і полички, зашторені вицвілим ситцем. У хаті не мешкала, відколи Янек поїхав на науку в Шльонськ.
Незаконний продаж алкоголю, так офіційною мовою називалася Стасина торгівля, надзвичайно розширив її товариство. До неї приходили різні люди, часом навіть з Єшкотля та Волі. У неділю вранці приїжджали на велосипедах вимучені похміллям робітники, що працювали в лісі. Одні купляли півлітра, інші — чвертку, ще інші просили сто грамів на місці. Стася наливала їм сто грамів і на закуску задурно частувала солоним огірком.
Якогось дня до Стасі зайшов і молодий лісник. Була спека, отож вона запропонувала йому сісти та випити води з соком. Він подякував і одним духом перехилив дві склянки.
— Що за чудовий сік! Це ви самі робили?
Стася підтакнула і, невідомо чому, в неї затріпотіло серце. Лісник був красивий чоловік, хоча ще дуже молодий. Замолодий. Не був він високий, однак кремезний. Мав гарні чорні вуса й жваві карі очі. Стася дбайливо загорнула йому пляшку в газету. Потім лісник прийшов знову, і знову вона почастувала його соком. Потеревенили трохи. А ще пізніше, якогось вечора, постукав, коли вона вже була роздягалася спати. Прийшов напідпитку. Стася швидко вдягла сукню. Цього разу він не хотів пляшки навинос. Хотів випити. Вона налила йому чарку, а сама сіла на краєчок дивана й дивилася, як він випиває горілку одним духом. Лісник дістав циґарку і роззирнувся по прибудові. Кашлянув, ніби хотів щось сказати. Стася відчула, що це незвичайна мить. Витягла ще одну чарку й налила обидві по самі вінця. Підняли чарки, й цокнулися. Лісник випив і останніми краплями бризнув на підлогу. Потім несподівано поклав руку на Стасине коліно. Від одного його дотику її огорнули якісь слабощі, аж вона відкинулася назад і лягла горілиць на диван. Лісник вклався на неї і почав цілувати шию. Тоді Стася подумала, що має на собі старий і латаний бюстгальтер і розтягнуті труси, тож коли він цілував її, сама зсунула з себе те й те. Лісник вдерся в неї нестримно, і це були найкращі хвилини, які Стася пережила в своєму житті.
Коли було по всьому, боялася під ним ворухнутись. Він піднявсь і, не дивлячись на неї, застебнув штани. Буркнув щось і рушив просто до виходу. Бачила, як він незграбно морочиться з замком, тоді вийшов і навіть не причинив по собі двері.
Час Ізидора
Відколи Ізидор навчився читати й писати, його полонили листи. Він збирав їх у коробку з-під черевиків — усе, що надходило до Боських. Найбільше було офіційних листів, їх розпізнавалося за «Гр.» чи «Тов.» на конверті. Їхні нутрощі рясніли таємничими скороченнями: «і т. д.», «і т. п.», «та ін.». У коробці лежало також багато листівок — чорно-білі панорами Татр, чорно-біле море — щорічно з тими ж самими текстами: «Гарячі вітання з Криніци» або «Сердечно здоровимо з Високих Татр», або «Веселих Свят і щасливого Нового Року». Ізидор вряди-годи витягав цю постійно збільшувану колекцію і розглядав, як блякне чорнило, як смішно далекими робляться дати. Що сталося з «Різдвом 1948»? З «20 грудня 1949»? З «Криніца, серпень, 51»? Що означає те, що минулося? Чи воно минулось так само, як зображення, котре залишаєш по собі, пішовши, але котре все ж таки ввесь час десь перебуває й існує для інших очей? Чи, може, час воліє стирати за собою сліди, перетворює в порох минуле і знищує його без вороття?
Завдяки цим листівкам Ізидор відкрив для себе марки. Те, що вони такі маленькі, такі делікатні й піддатливі знищенню, а вони ж бо містили у собі мініатюрні світи, не вмішалося в його голові. «Зовсім як люди», — думав він і обережно, над парою чайника, відклеював їх з листів та листівок. Складав марки на газеті та розглядав їх годинами. На них були звірі й країни, коштовне каміння та риби з далеких морів, кораблі та літаки, відомі люди та історичні події. Лише одне нервувало Ізидора — що їхній делікатний малюнок псують сліди чорнильних штемпелів. Колись покійний батько показав йому, як чорнило з марки можна вивести простим домашнім способом. Достатньо курячого білка і трохи терпіння. Це була найважливіша наука, яку Ізидор отримав від батька.
Таким чином він став володарем неабиякої колекції марок. Тепер він вже сам міг писати листи, якщо мав би до кого. Думав про Руту, і кожна така думка завдавала йому болю. Рути не було, не міг написати до неї листа. Рута, ніби час, промайнула повз нього й розсипалась порохом.
Десь року шістдесят другого до Боських потрапив разом з листом Уклеї напрочуд кольоровий німецький рекламний проспект. Ізидор розглядав його цілими днями й не міг надивуватися цим довгим важковимовним словам. У громадській бібліотеці він відкопав довоєнний німецько-польський словник; у ньому було набагато більше слів, аніж те «raus», «schnell» і «Hände hoch», що їх вивчили за час війни всі мешканці Правіка. Потім хтось із дачників подарував Ізидорові маленький словничок, і Ізидор написав свого першого в житті листа. По-німецьки. «Прошу надіслати мені проспекти з машинами і туристичні проспекти. Моє прізвище Ізидор Небеський. Ось моя адреса». Наклеїв на конверт кілька своїх найкрасивіших марок і помандрував до Єшкотля на пошту. Поштарка в чорному блискучому халаті взяла від
