Правік та інші часи - Ольга Токарчук

У неділю вони пішли оглядати глибоку яму. Місі не подобалося місце коло могили старого Боського та Стасі Папужихи.

— Чому не біля моїх батьків? — запитала вона.

Павел стенув плечима.

— Чому, чому, — перекривив її. — Там затісно.

Місі пригадалося, як з Ізидором колись розсовувала подружнє ліжко.

Коли вже йшли додому, вона кинула оком на напис біля виходу з цвинтаря:

«Бог бачить. Час утікає. Смерть наздоганяє. Вічність чекає».

Рік був неспокійний. Павел умикав на кухні радіо, й вони втрьох, з Ізидором, слухали останні вісті. Небагато з того розуміли. Влітку приїхали діти та онуки. Не всі. Антек не отримав відпустки. До пізньої ночі сиділи в садку, пили вино з порічок і дискутували про політику. Міся мимоволі поглядала на хвіртку та чекала на Адельку.

— Вона не приїде, — сказала Ліля.

У вересні дім знову спорожнів. Павел цілими днями об’їжджав мотоциклом необроблювані поля та наглядав за будовою склепу. Міся гукала вниз Ізидора, але той не хотів сходити. Сліпав над аркушами сірого паперу, на якому малював безкінечну таблицю.

— Обіцяй, що, коли я помру першою, ти не віддаси його до будинку престарілих, — мовила Міся до Павла.

— Обіцяю.

У перший день осени Міся змолола в млинку порцію справжньої кави, всипала її в склянку й залила окропом. Дістала з шафи пряники. Кухню наповнив чудовий запах. Вона присунула крісло до вікна й пила каву невеличкими ковтками. Тоді світ у Місиному розумі вибухнув, а його скалки посипалися навколо. Вона осунулась на підлогу, під стіл. Розлита кава капала на її долоню. Міся не могла поворухнутись, отож чекала, мовби звірятко, спіймане в тенета, поки хтось прийде й звільнить її.

Місю завезли до шпиталю в Ташуві, де лікарі сказали, що в неї стався крововилив. Щоденно до неї приїжджали Павел з Ізидором і дівчата. Сідали біля ліжка й говорили з нею ввесь час, хоча ніхто з них не був певен, чи Міся розуміє. Питали її про щось, а вона часом кивала головою. Місині щоки запались, а погляд утік усередину, скаламутнів. Вони виходили в коридор і намагалися дізнатись від лікаря, що з нею буде, та лікар був заклопотаний чимось іншим. З усіх вікон шпиталю звисали біло-червоні прапори, а персонал носив страйкові пов’язки. Тож Павел та інші ставали біля вікна й пояснювали одне одному своє лихо. Може, вона вдарилася головою і пошкодила усі оті центри: мовлення, радости життя, цікавости життя, бажання жити. Або ще інакше — впала й жахнулася: яка вона крихка, яким дивом є те, що ти живеш, жахнулася того, що смертна, і тепер, на їхніх очах, помирає від страху перед смертю.

Вони приносили їй компоти і роздобуті за величезні гроші апельсини. Повільно змирялися з думкою, що Міся помре. Піде куди-інде. Та найбільше вони боялися того, що в час помирання, цього відокремлювання душі від тіла чи атрофування біологічної структури мозку, назавжди зникне Міся Боська, пропадуть усі її кулінарні рецепти, не стане салатів з печінки й редиски, какаових тістечок з глазур’ю, пряників і, нарешті, її думок, слів, подій, у яких вона брала участь, звичайних, як і її життя, а однак — кожен із них був певен — підбитих темінню і смутком: бо світ неприязний до людини, а єдине, що вдається зробити, — це віднайти для себе та близьких мушлю й там залишатись аж до звільнення. Родичі дивилися на Місю, що сиділа в ліжку з прикритими коцом ногами, й відсутнім виразом, і замислювалися над тим, які в неї зараз думки в голові. Чи порвані, пошарпані так, як і її слова, чи, може, заховані в згинках мозку, зберегли всю свою свіжість та силу або перетворилися на чисті образи, повні барв та глибини. Припускали також і те, що Міся перестала думати. Це б означало, що мушля була нещільною, а на Місю ще за життя накинувся хаос і нищення.

Міся ж за місяць до смерти ввесь час бачила лівий бік світу. Чекав там на неї янгол-охоронець, котрий завжди з’являвся в справді важливі моменти.

Час Павла

Оскільки склеп іще й досі не був готовий, Павел поховав Місю біля Женовефи й Міхала. Подумав, що це їй повинно сподобатися. Сам був цілковито поглинутий будівництвом склепу й давав робітникам дедалі складніші завдання, тож робота затяглася. Таким чином Павел Боський, інспектор, віддаляв у часі свою смерть.

Після похорону, коли діти поїхали, в будинку зробилося дуже тихо. Павлові було моторошно в цій тиші. Тож умикав телевізор і дивився всі програми. Гімн по закінченні передач був сигналом до сну. І лише тоді Павел чув, що він не сам. Нагорі рипіли дошки під повільними, важкими кроками Ізидора, який уже не сходив наниз. Ізидор дратував Павла, тому Павел пішов якось до нього нагору і намовив піти в будинок престарілих.

— Матимеш там догляд і гарячу їжу, — сказав він.

На його подив, шваґер не протестував. Назавтра був уже спакований. Коли Павел побачив дві картонні валізки і рекламні проспекти, то відчув докори сумління, та лише на якусь мить.

«Матиме там догляд і гарячу їжу», — проказав тепер сам до себе.

В листопаді випав перший сніг, а далі вже падало й падало. В кімнатах запахло вільгістю, і Павел витяг звідкілясь електричний обігрівач, дуже слабенький, ледве трохи обігрівав одну кімнату. Телевізор стріляв од вільгости та холоду, але працював. Павел слідкував за прогнозами погоди й дивився всі новини, хоч загалом вони його не цікавили. Змінювалися якісь уряди. Якісь постаті з’являлись і зникали в срібному віконечку. Перед Різдвом приїхали доньки й забрали батька на Свят-вечір до себе. Наступного дня Павел наполіг на тому, щоб його відвезли назад, а там від снігу завалився дах батьківської хати. Сніг падав тепер усередину й покривав м’якеньким килимом меблі: порожню шафу, стіл, ліжко, на якому спав колись старий Боський, і нічний столик. Павел хотів був рятувати речі, тоді подумав, що сам не впорається з важкими меблями. Та й нащо вони йому?

— Тату, ти зробив поганий дах, — сказав до меблів. — Твої ґонти погнили. А мій дім стоїть.

Навесні вітри повалили дві стіни. Хата батькова та Стасина перетворилася на румовище. Влітку на Стасиному городі забуяли кропива та осот. Поміж ними розпачливо цвіли анемони й півонії. Запахли здичавілі полуниці. Павел не міг надивуватися тому, як швидко прогресує знищення та розклад. Немовби зведення будинків суперечило всій натурі землі та неба, неначе ріст стін, складання каміння одне на одне йшло впоперек течії часу. Павел жахнувся