Правік та інші часи - Ольга Токарчук
— І що ви з цим усім зробили? — запитала Міся.
— Спочатку воно лежало в шухляді, де ми тримаємо альбоми зі світлинами. Потім цим бавилися діти. Це ще десь у хаті, може, серед кубиків? Не знаю, мушу спитатись… Все ще маю почуття провини через те, що ми не поклали того всього до його труни.
Дідичівна Попельська закусила дуби, і її очі знову засклилися.
— Я його розумію, — відгукнулася за мить Міся. — Я мала колись свою шухляду, де були всі найважливіші речі.
— Але ти була тоді дитиною. А він був дорослим чоловіком.
— Але ж Ізидор…
— Може, кожна нормальна родина мусить мати такий запобіжник нормальности, когось, хто візьме на себе всі ті шматки божевілля, які носимо в собі.
— Ізидор не такий, як видається, — промовила Міся.
— Ой, я не мала на увазі нічого поганого… Мій батько також не був божевільним. А може, був?
Міся рішуче заперечила.
— Найбільше, Місю, я боюся, що його дивацтво могло б бути спадковим і перейти на когось з моїх дітей. Але я піклуюся про них. Вони вчаться англійської, і я хочу послати їх до родичів у Францію, щоб побачили трохи світу. Хотіла б, аби вони здобули добру освіту — інформатика, економіка, — десь на Заході, конкретні спеціальності, які щось дають. Мої плавають, грають у теніс, цікавляться мистецтвом і літературою… Сама поглянь: здорові та нормальні діти.
Міся прослідкувала за поглядом дідичівни Попельської й побачила внуків дідича, які якраз повернулися з річки. Вони мали барвисті купальні халати, а в руках тримали акваланги. Галасливо штовхалися в хвіртці.
— Все буде добре, — сказала дідичівна Попельська. — Світ зараз інший, аніж колись. Кращий, більший, світліший. Є щеплення проти хвороб, немає війни, люди живуть довше… Ти теж так думаєш?
Міся заглянула у склянку з кавовою гущею й похитала головою.
Час Гри
«У Сьомому Світі нащадки перших людей мандрували і мандрували разом, аж поки дійшли до мальовничої долини. «А тепер, — сказали вони, — побудуймо собі місто та вежу, що сягне неба, щоб стали ми єдиним народом і не дали Богові розпорошити себе!» Й негайно взялися до роботи, зносячи каміння та використовуючи смолу замість розчину. Постало велетенське місто, посеред якого росла вежа, аж поки знялась так високо, що з її верху було видно те, що є поза Вісьмома Світами. Часом, коли небо було безхмарним, ті, що працювали найвище, підносили руки до очей, аби не засліпило їх сонце, і бачили п’яти Бога та звивини величезного вужа, котрий пожирає час.
Деякі з них патиками намагалися сягнути ще вище.
Бог дивився на них і занепокоєно думав: «Допоки залишатимуться одним народом і говоритимуть однією мовою, вони зможуть зробити все, що спаде їм на думку… Тож перемішаю їхні мови, замкну їх у самих собі й влаштую так, що не будуть вони розуміти одне одного. Тоді повернуть одне проти одного, а мені дадуть спокій». Так Бог і вчинив.
Люди розпорошилися на всі сторони світу та стали одне одному ворогами. Але збереглася в них пам’ять про те, що побачили. А хто раз бачив межі світу, той найболісніше переживатиме своє ув’язнення».
Час Папужихи
Щопонеділка Стася Папужиха вибиралася на ярмарок до Ташува. Цього дня автобуси були такі переповнені, що минали зупинку в лісі. Отож Стася ставала на узбіччі й зупиняла попутні машини. Спершу «сиренки» та «Варшави», пізніше великі та малі «фіати». Незграбно залізала досередини, а розмова з водієм починалася завжди в один і той самий спосіб:
— Чи ви знаєте Павла Боського?
Бувало, водій знав.
— То це мій брат. Він — інспектор.
Водій обертавсь до неї і дивився з підозрою, тож вона повторювала:
— Я сестра Павла Боського.
Він не вірив.
Стася на старість розповніла та змаліла. Її й так завжди масивний ніс став ще більшим, а очі втратили блиск. Ноги понабрякали, тож вона взувала чоловічі сандалі. З колись красивих зубів залишилося лише два. Час не був прихильним до Стасі Папужихи, й важко було дивуватися тому, що водії не хотіли повірити, начебто вона сестра інспектора Боського.
Одного такого ярмаркового понеділка її зачепила машина. Стася оглухла. Невгамовний шум у голові заглушив звуки світу. Часом у цьому шумі з’являлися якісь голоси, уривки музики, та Стася не знала, звідки вони, — чи пробиваються до неї ззовні, чи плинуть з неї самої. Вона дослухалася до них, латаючи шкарпетки і безкінечно переробляючи Місині речі.
Вечорами вона охоче ходила до Боських, надто влітку, коли в них бувало весело. Нагорі мешкали дачники з дітьми та онуками. Виносили в садок стіл і пили горілку. Павел витягав скрипку, і його діти відразу ж брали свої інструменти: Антек — акордеон, Аделька, — перед тим як поїхала, — скрипку, Вітек — контрабас, Ліля й Мая — гітару та флейту. Павел подавав знак смичком, і всі починали ритмічно рухати пальцями, погойдувалися та вибивали ногою ритм. Завжди починали з «Сопок Маньчжурії». Стася впізнавала музику за їхніми обличчями: при «Сопках Маньчжурії» в рисах дітей з’являвся на мить Міхал Небеський. «Хіба таке можливо, — замислювалася вона, — щоб небіжчики й далі жили в тілах своїх онуків?» І чи вона також так житиме в обличчях Янкових дітей?
Стася Папужиха тужила за сином, який після школи залишився в Шльонську. Приїжджав рідко й щоразу, як його батько, казав Стасі чекати й чекати на нього. Раннім літом вона готувала для нього кімнату, та він не хотів залишатися, як Павлові діти, до кінця канікул. Їхав через кілька днів і забував забрати з собою соки, які вона робила для нього цілий рік. Однак брав гроші, які мати заробляла на горілці.
Стася проводжала сина до зупинки на Кельцькому шосе. Там лежав камінь, Стася піднімала його й просила:
— Поклади сюди руку. Матиму пам’ятку про тебе.
Янек неспокійно озирався, потім дозволяв, аби під каменем на роздоріжжі залишився на рік відбиток його долоні. Згодом, на Різдво Христове
