Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Вздовж канав походжали вгодовані, дужі наглядачі з жовтими пов’язками на рукавах та замашними гумовими палицями в руках. Вони раз у раз піднімали свої палиці й опускали на спини тих, хто, на їхній погляд, працював не досить інтенсивно. Трохи осторонь купками стояли есесівці; одні з них спостерігали, як посувається робота, інші вели жваві розмови, реготали. Деякі, діставши термоси із шкіряних ранців, що висіли на вбитих у сосни цвяхах, щось пили.
У кількох місцях прямо над дорогою горілиць лежали акуратно складені в невеликі штабелі трупи. Головою до дороги, ногами до канави. Мертвецький оскал зубів. Широко відкриті скляні очі дивляться в небо. На темно-жовтих, зсудомлених у передсмертних корчах обличчях ніби застигло німе запитання: «За що?» Вигляд трупів, з німецькою акуратністю складених у штабелі, як складають шпали, приголомшив нас. Усі притихли, похнюпили голови.
Невдовзі колона зупинилася біля брами табору. Есесівці, що. охороняли нас, позіскакували на бруківку. Залунали крики:
— Раус! Аллес вег! Льос! Льос![28] Ми поквапливо стрибали з машин. Стукіт дерев'яних колодок заглушав крики есесівців. Останні пустили в хід приклади, зганяючи нас в одну колону. Крики конвоїрів, зойки і стогін в’язнів, клацання дерев’яних колодок на бруківці —усе змішалося, утворивши неймовірний шарварок. Почалася процедура перераховування.
Стояла несамовита липнева спека. В дорозі ми її не відчували, а тут, тільки-но зіскочили з машин, в обличчя пахнуло розжареним повітрям. В ніс ударив нудотний сморід, який нагадував запах паленої гуми, горілого м'яса й шерсті. Було таке відчуття, що в повітрі немає кисню, тільки гар і сморід. Ми розгублено поглядали на всі боки, не розуміючи, в чому річ. Ніде поблизу не горіло, а духота і сморід такі, що не продихнеш.
Прямо переді мною стояв грузовик із високим брезентовим тентом. Він затуляв табір. Та коли грузовик від’їхав, я побачив височенну квадратну трубу, з якої вихоплювалися рвані язики полум’я і валував густий чорний дим. Велетенський стовп цього диму, здавалося, підпирав небо, що різко обривалося за суцільною стіною мурованих блоків. За пеленою диму висіло в небі неправдоподібно велике, поплямлене попелом, багряне сонце. Хмара диму по краях рожевіла, а до центру ставала бузковою. Стовп, що підпирав її, весь час змінював свої обриси, переливаючись різними барвами у променях призахідного сонця.
«Якийсь завод»,—подумав я, хоча досі нічого подібного не бачив.
Нас уже втретє перераховували, так що був час трохи оговтатись і роздивитися довкола. Перед нами розкинувся величезний табір, оточений кількома рядами колючого дроту, по якому проходив електричний струм. Це видно було з того, що сталевий колючий дріт, який ще не встиг поіржавіти, був натягнутий на білі ізолятори; вони з двох боків густо обліплювали квадратні залізобетонні стовпи заввишки метрів вісім. Внизу, біля самої землі, стовпи були метрової товщини, а вгорі вони звужувались і горішніми кінцями загиналися в бік табору. На кожному висіла потужна електрична лампа з білим абажуром-відбивачем. Стовпи стояли один від одного на відстані шести-восьми метрів. Іззовні їх також обліплювали ізолятори; і на них було натягнуто колючий дріт. Таким чином, один ряд стовпів утворював дві стіни дротяної загорожі, через яку не пролізло б навіть цуценя.
Та це було лише зовнішнє кільце дротяного загородження. За ним, на відстані двох метрів, проходило середнє, а ще за чотири метри — внутрішнє, таке ж потужне, як і двоє перших, і так само під струмом. По периметру дротяної огорожі через кожні сорок-п'ятдесят метрів височіли муровані вишки з прожекторами, крупнокаліберними кулеметами і телефонами. Саме в цей час із найближчої до нас вишки вартовий кричав комусь у телефонну трубку:
— Нічого цікавого. Три сотні доходяг і машина трупів...
Нас підвели до брами, перед якою рябів опущений смугастий шлагбаум. На все життя я запам’ятав цю браму, браму Освенціму, крізь яку пройшло п’ять мільйонів людей з усіх кінців Європи, а вийшло всього лише кілька тисяч. Та про це далі.
Брама табору зовні скидалася на арку якогось великого промислового підприємства. Угорі на сталевій сітці крупними металевими літерами було викладено гасло: «Праця робить вільним», тобто свободу можна здобути через працю. Це лицемірне гасло розраховувалось на простаків, бо з самого початку Освенцім був задуманий гітлерівською верхівкою як ферніхтунгслагер, тобто табір знищення, з якого не повинен був вийти живим жоден в'язень. У таборі широко побутувало зловісне прислів’я: «Арбайт махт фрай — крематоріум драй», тобто «Праця робить вільним через три крематорії»,
Ліворуч од воріт я побачив контрольно-пропускний пункт і караульне приміщення. Одразу за прохідною праворуч і ліворуч стояли дерев’яні бараки і цегляні будівлі, в яких містилися службові приміщення та різні господарчі служби - - кухні, майстерні, лазні, дезинфекційні пункти, перукарні, склади тощо. В глибині території табору виднілися ряди мурованих двоповерхових будівель, схожих на військові казарми. Це — блоки. Їх було кілька десятків. А ліворуч, поодаль від усіх будівель і служб, поблизу дротяної огорожі, стояла вгрузла в землю важка споруда — крематорій. Зовні вона скидалася на пекарню, побудовану в суто німецькому стилі. Це була широка приземкувата будівля з бурої цегли з гостроверхим дахом під червоною черепицею. Над нею, як меч, устромлений в небо, стирчала двадцятиметрова квадратна труба, з якої валив густий чорний дим. Туманом осідаючи над табором, він розносив нудотний сморід, від якого можна було збожеволіти. У повітрі літала пухнаста жирна сажа. Опускаючись на землю, вона вкривала всі предмети, траву й квіти.
В’язні, наче гуси, повитягували тонкі шиї і не зводили з крематорію очей.
— Що ж це буде? — розпачливо спитав один.
— А буде те, що прямо через цю трубу вознесемося на небесі,— відповіли йому.
Нарешті підняли шлагбаум, відчинили браму і нас повели в табір. Усі йшли понурі, пригнічені. Кожен думав про своє, і всі разом — про неминучу
