Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Що в тебе з руками?

— Гестапівський манікюр,— відповів я.

Офіцер засміявся і повчально сказав:

— Значить, заслужив.

— Звісно, заслужив.

Відповідь, видно, сподобалась офіцеру, та й настрій у нього був чудовий. Він дивився на мене якусь мить усміхнено, потім вийняв із портсигара дві сигарети і сказав:

— Візьми за чесність і відвертість.

— Спасибі, я не курю.

Офіцер невдоволено скривдився і сховав сигарети.

Есесівці, які щодня мордували і вбивали в’язнів, при нагоді любили показати свою «вихованість» і «гуманність», любили почванитися перед своїми жертвами. Вони лицемірно теревенили про такі доброчесності, як совість, щирість, честь, правдивість тощо. Пізніше, в Освенцімі, я бачив сотні гасел, написаних олійною фарбою на стінах блоків: «Чесність — твоя зброя», «Чистота — запорука здоров’я», «Робота зробить тебе вільним», «Слухняність і старанність — ось за що тебе поважатимуть». І це в таборі винищення! Цинічне лицемірство. Та що тут дивуватися, коли пропагандисти з відомства Геббельса додумалися навіть зняти фільм про гітлерівські концентраційні табори, в якому показали здорових, угодованих в’язнів за багатою трапезою після роботи, показали їх і під час культурних розваг у години дозвілля. Дивлячись цей фільм, наївні люди могли подумати, що гітлерівці тільки те й робили, що дбали про добробут в’язнів.

Ще не встигли писарі закінчити перевірку, як у табір заїхало десять критих вантажних автомашин і десять мотоциклів з колясками, на яких були встановлені кулемети. Коли нас почали заганяти в машини, я навмисне затримався. Це коштувало мені двох стусанів прикладом у спину, та я домігся свого — заліз у машину одним із останніх. Отак схитрувавши, я дістав змогу хоч у дорозі роздивлятися навколишню місцевість, бачити білий світ.

Гірше не буде,— сказав хтось із в’язнів. Неборака хотів і себе заспокоїти, й інших підбадьорити перед невідомістю, яка чекала на нас і яка могла бути ще страшнішою.

— Буде гірше,—твердо відказав інший.

Потім я часто згадував ці слова, навіть тон, яким вони були сказані...

Дев’ять автомашин швидко навантажили живими в’язнями, а з мертвими була морока: їх виносили з тотенблока і, старанно звіривши номери з супровідними картками, наче дрова, складали в кузови автомашин.

Дивлячись на те, як есесівці ретельно перевіряють трупи, я не переставав дивуватися. Гітлерівці ні в що ставили життя в’язня і часто-густо знічев’я, задля розваги вбивали його. Це вважалося звичайною справою, за вбивство в’язня ніхто з адміністрації чи охорони не ніс відповідальності, ніколи ніхто не цікавився, за що ж було вбито людину. Зате до мертвих завжди була особлива увага. Кати вели старанний облік трупів. Що й казати, бухгалтерія смерті була поставлена в них по-справжньому.

Нарешті закінчили вантажити трупи. Начальник конвою узяв із рук рапортфюрера супровідні картки, засунув їх у шкіряну сумку і подав команду виїжджати. Колона виїхала за ворота і, дотримуючись певних інтервалів, звернула па шосе.

Востаннє майнув іржавий колючий дріт Мисловіцького табору смерті, сторожові вишки, шибениця, дерев’яні бараки і муровані блоки, а серед них і четвертий блок, де зосталися мої друзі...

Табір залишився позаду. Про нього не хотілося думати, як не хотілося думати про минуле. Я жадав одного: щоб ЦЯ подорож тривала якомога довше, щоб можна було дихати й дихати цілющим повітрям, напоєним ароматом дерев і квітів, якомога довше милуватися полями, перелісками...

Обабіч дороги розкинулася хвиляста рівнина, яка так нагадувала милу серцю Україну. До сліз зворушували степові трави, сріблясті китички полину, і самотнє дерево на пагорку, і хуторець у вибалку. Я віддав би решту свого знівеченого життя тільки за те, щоб походити по цьому привіллю, пожуритися під самотнім деревом, послухати, як у ярочку жебонить-скаржиться на когось метушливий струмочок. А як хороше було б лягти горілиць у духмяних травах і годинами дивитися в бездонну небесну блакить. Там чорними цятками застигли степові шуліки і ревно дивляться на землю, немовби боячись відірватися од неї і безслідно розтанути в неозорій блакиті, якій немає ні кінця, ні краю...

Колона автомашин зупинилася перед смугастим шлагбаумом. З камуфльованої сторожової будки вийшла група військових у зелених мундирах, які звичайно носили фронтовики. Я спершу подумав, що ми потрапили в розташування одведеної а фронту військової частини, та, придивившись, побачив на картузах і пілотках емблему смерті: череп із схрещеними кістками, у правій петлиці комірів дві згадючені блискавки, я в ліній — срібні або золоті кубики[27]. На кількох військових бахматилися плямисті, під колір місцевості, плащ-накидки. Сумнівів не було — есесівці, щоправда, одягнені не в свою звичайну чорну форму.

Вони пильно перевірили документи нашого начальника конвою, потім оглянули кузови автомашин, перерахували в'язнів і тільки після цього підняли шлагбаум.

Машини зменшили швидкість. Обабіч дороги кущилося дрібнолісся. Понад дорогою і в глибині обріділого підліска раз у раз зустрічалися немовби завислі в повітрі сторожові вишки з вартовими на них, хоча самого табору ще не було видно. Мимоволі виникало запитання: що ж це за табір і скільки в ньому в’язнів, коли ще на далеких підступах до нього створено таку могутню загороджувальну смугу? Та ще більше я здивувався, коли побачив на лісовій галявині чоловік сто в’язнів у смугастому одязі. Оточені автоматниками, вони розвантажували військові машини, вергаючи великі дерев’яні ящики зеленого кольору. Трохи осторонь есесівці розпаковували ті ящики й мінували місцевість. Нічого собі лісок!

Машини проїхали три загороджувальні зони і три контрольно-пропускні пункти, на кожному з них колону зупиняли й перевіряли. В наші серця дедалі більше заповзала тривога.

Та ось дрібнолісся закінчилось. Почалися мочарі. Обабіч дороги мурашились