Anarchy in the UKR - Сергій Вікторович Жадан
Я ніколи не міг посправжньому повірити в те, що відбувалось навколо мене, мені завжди видавалось, що це ще не початок, ще не справжнє життя, це лише хтось розповідає мені, як має бути надалі, як воно все буде виглядати, коли вони демонтують декорації і запустять всю цю машину в хід. На, відміну від них, тих, хто включався в фу, відчував кров і м'ясо часу, який минав, я не міг повністю, на всі сто прийняти умовність такого розкладу, я не вірив до кінця в їхню безумність, в їхню непрощеність, мені заважала та легкість, з якою вони псували життя собі й оточуючим, та легкість, з якою вони себе цього життя позбавляли. Мені завжди видавалось, що це доволі інтимне заняття — позбавляти себе життя, вони стверджували ж щось зовсім протилежне, вони намагались переконати всіх навколо, а головним чином все ж таки самих себе, що їхній хрест, їхню потворність, їхній рокнрол можна нести легко й весело і що найбільшою проблемою подібного хресного ходу може бути лише проблема з купівлею алкоголю. Я залишився при своїй думці. їх майже не залишилось в живих.
Ось, до речі, теж не зовсім красива ситуація, коли ти різко й надзвичайно болюче починаєш розчаровуватись у своїх героях, в апостолах, котрим, хоча й не вірив до кінця, але вірити, у всякому разі, так хотів, а тут раптом минув час, власне — для тебе минув я, а для них просто закінчився, і ти вже не відчуваєш до них нічого, крім ненависті, ненависті прямої, контактної, від якої, думаю, їхні душі по той бік брами тяжко виють і б'ються одна об одну. Насправді, її появу, появу цієї ненависті, легко було передбачити ще тоді — п'ятнадцять років тому, на початку дев'яностих, на всіх тих концертах із розйобаною апаратурою, на всіх тих хатах, по всіх тих кутках і норах, по яких нібито залягала потужна харківська контркультура, харківська рокшкола і з яких вона, в більшості своїй, так і не вибралась. Коли ти в сімнадцять років зустрічаєшся з апостолами і тягаєшся за ними з однієї таємної вечері на іншу, з одного гастроному до наступного, ти вже не пробачиш їм ні їхнього старіння, ні їхньої, цілком природньої, втоми, ти будеш вимагати від них, аби вони до кінця лишались із тобою і стояли на тому самому розпеченому вугіллі, на якому стоїш ти сам, ти будеш вважати за необхідне кожного разу нагадувати їм — я пішов за вами, пам'ятаєте, тоді, коли ви стояли і пили своє вино, зранку, п'ятнадцять років тому, я пішов за вами, хоча мені було лише сімнадцять, а ви вже мали своїх дітей, я повірив вам, коли ви сказали, що існує протяг, який можна відчути, якщо стати в потрібному місці, якoо триматись свого рок-н-ролу, я не міг не повірити вам, коли ви розповідали про зворотний бік життя, про чорне густе повітря, наповнене тополиним пухом і шумом рваних динаміків, я хотів вам вірити і я вам вірив, і тому не смійте тепер відмовлятись від усього сказаного, не смійте падати на сірі панелі, я просто не дозволю вам відійти вбік і залишити мене самого, на цьому розпеченому вугіллі, на яке ви мене завели своїми йобаними апостольськими посланнями, вставайте, вставайте і лишайтесь разом зі мною, навіть не думайте уникнути цього вогню, навіть не мрійте, суки, що я залишу вас у спокої, до кінця свого, блядь, життя, до того часу, коли вогонь повністю зжере моє серціе і мої легені, я буду розбивати ваші нирки своїми старими кедами, я вас дістану у ваших могилах^ до яких ви так швидко і так легко сховались, я витягну вас із ваших ям і склепів і стану тягати запиленими вулицями Харкова ваші мертві тіла, я нестиму на спині кожного із вас, ніби свій хрест, тому що мені не залишилось у цьому житті нічого, крім ваших мертвих туш, крім вашого апостольського гною на моїх пальцях, крім цього розпеченого вугілля під ногами, про котре ви, блядь, нічого не говорили, про існування якого ви забули мене попередити, ні словом про котре не обмовились, жодним словом, жодним, блядь, натяком!
Я ніколи не міг посправжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, котрі відбувались навколо мене протягом усього мого життя, мені завжди необхідно було дистанціюватись від того, що відбувалось, мати свою фору в часі й просторі, аби подивитись на все це збоку, аби зуміти зафіксувати і запам'ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі. За цим своїм постійним намаганням запам'ятати все, я втратив найголовніше — втратив свою, персональну можливість пройти крізь невидиму браму, відчути пекельний протяг, здохнути в тридцять дев'ять років, встигнувши за цей час прожити все, що можна було прожити, очевидно, свого часу мені просто не вистачило сміливості й відваги, аби піти за ними, ступати за ними крок у крок, знаходячи на мокрому піску відбитки їхніх кедів.
Усе життя мені доводиться зустрічатись із ними, натикатись на цих привидів із минулого, в темних коридорах і переходах підземки, в салонах таксівок і музичних магазинах, бачити, як їх поламало життя, як їх понівечила їхня музика, як жахливо й потягано виглядають вони в цьому жорстокому справедливому житті, без апостольських косух, без хоругв і сопілок, без всього андерграунду і рокшколи, прокручені через м'ясорубку, пропущені через труби крематоріїв, вивернуті, ніби чорна футболка, з тополиним пухом у волоссі, який їм заніс потойбічний невидимий протяг — наркоман-Костік, колишній гітарист, котрий мріє по новій зібрати свою групу, а поки що стоїть на вході до нічного клубу і не пропускає нікого без квитка, з заначкою гашу в задній кишені своїх вельветових джинсів; божевільна дівчинка Марія, з сотнею бобіно вих записів, з усіма альбомами ті рекса і джетро талла, в кімнаті якої пахне котами і божевіллям; чувак з рок-клубу, котрий працює вантажником на вокзалі, а потрапивши випадково на джем, не може навіть
