I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
У 1976-му він знову був заарештований у справі Гельсинської спілки й, діставши десять років, загинув в одному з мордовських таборів. Як свідчили документи, «від внутрішнього крововиливу через виразку шлунку».
Але Катерина та її мати не мали сумніву, що батька вбили.
— Я пам’ятаю тільки його усмішку, а ще як він мене крутив на табуреті біля рояля, — згадувала Катерина, оповідаючи історію своєї родини.
— А що мама?
— Мама померла рік тому. Була викладачкою консерваторії. Теж виховувалася в дитбудинку. Її батьки загинули під час війни. Так що з рідних у мене — тільки ти, — наче жартувала, але я сприймав її жарти абсолютно серйозно, бо направду боявся нових стосунків, які так боляче, так криваво видирають з твоєї душі цілі шматки м’яса.
А ще на мене реально вплинули Забужкині «Польові дослідження», які я зрідка читав перед сном.
Авторка вибивала в мене ґрунт під ногами, змінюючи оптику чоловічого погляду на сучасних жінок, які робили протилежну стать об’єктами своїх експериментів. Читання феміністичної літератури вбивало довіру між нами.
І от сиджу я увесь такий маскулінно-брутальний з купою грошей у кишені, ціджу через соломинку манговий нектар з пакетика, дивлюся на Катерину, а під серцем непевний холодок.
Зізнаюся, я люблю жінок. Я люблю в жінках усе — їхні сумочки, брязкальця, зжужмані панчохи біля ліжка, їхні кривляння, гримаси, нещасні обличчя під час місячних, їхні баночки з кремами, примочки під очі, ліфчики, випрані трусики-нєдєлькі, що сушаться на змійовику у ванній, люблю їхній запах за вушком, слухати, як вони хрумають салати, як теревенять годинами по телефону, дивляться на конкуренток, страждають від зіпсованого манікюру, бавляться з дітьми.
Я навіть примусив себе полюбити залишки губної помади, яку вони залишають після себе на чисто-білих фаянсових чашках з-під кави, хоч це було і нелегко.
Але виявилося, що в світі існує ціле плем’я жінок, яке ненавидить чоловіків лише за те, що вони якось не так підкурюють, палять, п’ють пиво, якось не так лишають мило у ванній кімнаті, лаються, носять краватки, вправно вивуджують ляща з річкової глибини, насаджують на гак мастирку, гребуть на човні, заправляють автомобілі, підкидають до небес дітей, розводять вогнища, рубають дрова, смажать шашлики, дивляться футбол, зосереджено сьорбають борщ, зневажливо кидають на прилавок гроші, голять щоки електробритвою «Нева», забивають цвяхи у стіни і тримають кермо автомобіля.
Ба більше! З часом я побачив, що на підтримку цього чоловіконенависництва працює ціла індустрія, що виробляє мегатонни журналів, газет, телепрограм, присвячених «святим жінкам» і «недолугим чоловікам».
Вони розбирають нас по кісточках, по гранулах, по молекулах. У курилках, кав’ярнях, кухнях, у приватних бесідах з психоаналітиками, у розмовах з доньками, сестрами, свахами. Щодня, щогодини.
Вони нас досліджують, класифікують, маніпулюють нами, складають у коробочки особливо цікаві екземпляри. Вони працюють з нами, аби поволі, виважено і системно з іронією, сарказмом, глумом, знущаннями нищити нашу самооцінку.
Хоча зрідка ще трапляються такі, що люблять нас такими, якими ми є. За те, що ми підкурюємо, палимо, п’ємо пиво, носимо краватки і далі за списком. Зустріти таку жінку для чоловіка — це велике щастя. Але як зрозуміти, що це саме твоя жінка? Тільки практичним шляхом, друже! Тільки практичним.
— Чия можу запросити тебе сьогодні до ресторану? — нарешті наважуюсь запитатися у Катерини, яка так само сидить поруч, підставивши обличчя сонцю.
— А як робота? Ти ж хотів попрацювати до шостої?
— Усіх грошей усе одно не заробиш. То як?
— Я згодна.
За дві години всі в білому, молоді, натхненні, ми сидимо в рибному ресторані «Fishers in Leith», з тераси якого відкривається найкращий в усьому Единбурзі вид на гавань.
— Бажаєте щось з напоїв? — питається стрункий блідий офіціант у бездоганно білому фартуху.
— Так, пляшку білого вина на ваш вибір, дюжину устриць на аперитив, а поки ми подивимось меню...
Цей ресторан нам порадили організатори ще на початку гастролей. По понеділках тут устричні дні. Дюжина устриць та пляшка білого вина лише двадцять п’ять фунтів. Можемо собі дозволити, бляха муха...
У моїй кишені лежить цілих сто фунтів, які я виручив за горілку. Два пакети із заробленим дріб’язком (десь кіл по шість кожний) лишилися в кімнаті, сховані у шафі. Я ще не встиг обміняти мідяки та нікель на кольорові папірці.
— Ніколи в житті не їла устриць... — пошепки каже Катерина, коли офіціант іде геть.
— Я теж... — відповідаю по-змовницьки, і ми тихенько сміємось, потискаючи одне одному руки. При тому я затримую її руку в своїй руці трохи довше, ніж зазвичай.
Вона пильно вивчає меню, в той час як я пильно вивчаю її.
«Може, то навпроти сидить моя доля?» — роздивляюся легкий пушок за її вушком.
— А давай спробуємо місцевий шеф-салат від кухаря з тигровими креветками чи палтуса з картопляними крокетами та тушкованим шпинатом у вершковому соусі? — пропонує вона.
— Я не дуже голодний... Хіба салат скуштую.
Навіть із сотнею фунтів у кишені можна отримати легкий шок від цін у місцевих рибних ресторанах. Салат — дванадцять фунтів, палтус — двадцять чотири.
— Ти не проти, якщо я закурю? — дістаю жирненьку, коротку сигару «Маканудо Мадуро», десяток яких спеціально прикупив для урочистих подій у місцевому тютюновому магазині.
— Звичайно, ні. До речі, ти обіцяв мені розповісти про твого улюбленого італійського автора, нагадай, як його звали...
— Марінетті?
— Ні, той, що ейя-ейя-алала...
— А-а-а-а, д’Аннунціо, — усміхаюся я, по-ковбойськи ловко відкусюючи зубами кінчик сигари, — так, шикарний чувак. Поет, письменник, драматург, а до того ж один з піонерів авіації та кінематографа. Є засновником так званої течії аристократів-анархістів, для яких ідеалом соціального й творчого світоустрою був давньогрецький поліс з його добровільним об’єднанням вільних громадян, кожен з яких був воїном. І уяви, йому вдалося втілити свою мрію у життя. Майже півтора роки в Далмації він очолював найдивніше в сучасній історії державне утворення Регентство Фуїме, яке утримувало армію озброєних митців. Вільне мистецтво, творчість у сполученні з войовничістю вважалися найвищими державними чеснотами. У нас щось подібне в ті самі часи творив Махно. Але це була питомо селянська революція. Інша справа — д’Аннунціо, урбаніст-аристократ — мій кумир.
До нас повертається офіціант. Ставить на стіл срібну тацю з дюжиною розкладених на льодяній подушці устриць, викладених віялом у перемішку зі скибками лимона, дрібно різаною цибулею та виноградним оцтом у невеличких піалах. Демонструє пляшку з вином.
—