I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
А й дійсно в колективі, окрім мене, Катерини, водіїв з Франика, Степана Лажі та латентно україномовного Царя-Підлядського, уродженця Винниці, державною мовою не спілкувався ніхто.
Трюфель, як істинний єврей, переходив на українську тільки в офіційних випадках, за нагоди отримати якісь матеріальні вигоди чи творчі преференції.
«Переходимо на українську, бо обіду не буде», — утаємничено походжав серед артистів практичний Трюфель, якого спокусили відстояти службу Божу обіцянками справжнього борщу зі сметаною та вареників з картоплею, сиром та вишнями. Аромат страв запливав до храму крізь дубові двері, що вели в напівпідвальне приміщення, де знаходилась кухня, господарчі кімнати, церковна їдальня та невеличка зала недільної школи.
Невість звідки довідавшись про ССівське минуле керівника хору, Микитич, голосно заявивши, що з фашистськими прихвоснями він жодних справ мати не хоче, покинув залу, демонстративно заспівавши наостанок сумнозвісну «Смуглянку».
— Ну і хєр з ним, не звертайте уваги, — заспокоював Семен Лажа вкрай роздратованого Довбню. — Всі нормальні люди розуміють, які тоді часи були. Кожен, як міг, боровся з радянським режимом. Ви ж, як ішли до «Галичини» — не знали про злочини фашизму, еге ж? Це вже після Нюрнбергу стало відомо, що фашисти накоїли, а тоді ж пропаганда про це не розповідала. Билися за своє. За вільну Україну проти двох страшних імперій — Третього Райху та Радянського Союзу...
— Я проти Третього Райху не воював, — суворо заперечив Довбня, бойове псевдо якого було «Дуб», — бо й досі дотримуюсь думки, що кругом правлять американські жиди, які, пропагуючи демократичні цінності, хочуть змішати народи для досягнення світового панування. Ви читали книжки Генрі Форда, де він ще в тридцяті роки описував, куди рухатиметься світ під проводом наднаціонального жидівського уряду?
— Ні, не читав, але цілком з вами згоден, пане Довбня. Жиди кругом. Ви де народилися?
— У Стрию.
— А я у Пирятині — чули про таке містечко? Або, як кажуть у нас на Полтавщині, Перьотин. Давайте потиснемо один одному руки, засвідчивши дружбу західників і наддніпрянців, бо маю до вас одне цікаве практичне питання...
Річ у тім, що замість цілком конвертованої серед місцевої публіки горілки «Столична» цей полтавський телепень привіз із собою на продаж десять літрових ампул невідомої світу горілки «Крємльовская», яка щойно почала з’являтися на полицях українських магазинів. Либонь, усередині був лише розведений водою дешевий спирт «Білий орел», але народ тішився з яскравої етикетки, золотої закрутки та незвичайної у нашому просторі скляної тари в один дециметр квадратний.
Ще дорогою до Единбурга Лажа нагло похвалявся, буцім продасть свої пляшки дорожче за «Столичну», мотивуючи тим, що це «вери кволіті нью сорт водка».
Але сталося не так, як гадалося.
Ментальна різниця між психотипами галичан і наддніпрянців зіграла з народним артистом злий жарт. Наводжу без купюр монолог Семена Лажі, який я почув на нашій кухні зранку 13 серпня 1996 року.
«Ну, коротше, цеє... Я ж думав, що воно нормальна людина і, як усі, не омине можливості заробити якусь копійчину. Словом, під час недільного обіду підійшов до того Довбні, тихенько запитавши: чи не хоче він купити в мене за гарною ціною десять пляшок прекрасної горілки по десять фунтів за пляшку. Або порадити когось, хто міг би-м узяти?»
Узагалі я привіз із собою дванадцять пляшок, але дві вирішив залишити на зворотну дорогу. Чорт з ним, я готовий був віддати ті десять пляшок гуртом за дев’яносто фунтів, аби тільки взяли.
«Принось завтра», — каже мені і призначає зустріч на сьому вечора після репетиції хору.
Я, як ідіот, беру торбу й через усе місто пруся до храму, бо фунт на автобус витрачати шкода. А це ж треба нагору пхатися. Коротше, ухекався вкрай.
Приходжу до церкви, чую — внизу співають. І так гарно, красиво... «До тебе, Господь, підношу душу свою-ю-ю-ю», а потім «Ой у лузі червона калина-а-а-а-а». Я аж розплакався. Стою, сльози ручаями течуть.
Така вона українська душа, що слізьми умивається, як нашу пісню зачує.
Закінчили, значить, вони о сьомій репетицію, підходить до мене той Довбня, відводить убік, мовляв, покажи товар. Я дістаю пляшку, а там на етикетці Кремль намальований! Матінка Божа, як побачив він ті зірки на Спаській вежі, як узрів мавзолей з надписом ЛЄНІН! Як тільки мене не називав: і курвою московською продажною, і тупим малоросом-запроданцем, і хохлом-гречкосієм. Їй-бо, правий був Дмитро Табачник, описуючи у своїх статтях звіриний лик українського печерного націоналізму.
Осьдечки він у всій красі — зветься Степан Довбня, керівник хору «Барвінок»! Що ти мені приніс, каже? Московську отруту? Я йому: «Тихше, папашо, тихше. Яка різниця, що там намальовано? Головне ж усередині. Горілка класна, люксусова, вставляє гарно, що ще треба?»
А він мені як давай про якісь сатанинські символи торочити, про всесвітню змову з метою знищення українців, аби відібрати в нас чорноземи!
Які, на хуй, блядь, чорноземи, старий ти нацистський чорте?! Я тобі про справу, про потенційний дохід, про вигоду, а він мені якісь ідеологічні штампи закидає!
Ну, коротше, не знайшли ми з тим бандерівцем спільної мови.
Закинув я свою горілку на плече, виходжу на вулицю і тут до мене підкатує такий собі молодий ще чолов’яга років сорока. Каже: «Я чув, що ви тут горілкою торгуєте? Так я хочу побачити товар».
Даю йому пляшку. Покрутив у руках, понюхав. Каже: «Марка невідома, звідки я знаю, що вона добра?» Покуштуй, кажу. Відкриваю пляшку й даю йому сьорбнути. «Дійсно, добра, — погоджується. — Але я з собою грошей не маю, то чи не погодилися б ви проїхати зі мною додому? Я б увесь товар узяв оптом за тою ціною, яку пропонуєте.
Опаньки, — думаю про себе, оце так вдача! Звичайно погоджуюсь поїхати з ним додому.
Сідаємо у вишневу „восьмьорку“ з британськими номерами, тут їх, до речі, повно, і ідемо.
„Давайте знайомитись, каже: я правнучатий небіж гетьмана Павла Скоропадського, Артем Скоропадський. Працюю позаштатним кореспондентом на місцевому радіо“.
У мене відразу закралася підозра, бо воно якесь немите, зачухане, беззубе, в розтоптаних сандалях, з рота запах часнику, такий, що навіть мене воротить, а ти ж знаєш, я часник і сам люблю. Але мова гарна, можна сказати рафінована.
Так-от ідемо ми в машині, де гівном воняє, і той Скоропадський, починає задвигати про Божественну Україну, яка десь там існує на небі, як-от індійська Шамбала.
