Із медом полин - Жанна Куява

– Муки, гоніння, страдницька смерть іще чекали на апостолів. Однак уже ніколи вони не терпітимуть такої великої скорботи, яка володіла їхніми душами у ніч розп’яття. Бо всяку муку, навіть смерть, освітлює і перемагає Христове Воскресіння. І нині… Правда ж? – зирнув у сонливі й водночас сповнені свята очі вірян, – так само яскраво сяє світло пасхальної радості. З празником вас, браття й сестри! Після великого посту смачних і ситних вам страв! Але спершу ми їх освятимо. Бо ж поки паска не посвячена, її їсти не годиться, – повчав громаду. – І не забувайте, що свято Воскресіння триває цілий тиждень, і ми щодня чинитимемо в храмі урочисті відправи при відчинених царських воротах – на знак того, що тепер для всіх нас відчинені ворота Царства Божого…

Коли Тетяна з Митьком підійшли до місця, що його зі школи залюбили подружки-нерозлийвода, Валька з Марійкою у своїх кошиках уже позапалювали свічки.

– Ставайте поруч, тут іще місце для кількох кошиків, – припросила Валька Онищуччине сімейство, яке найчастіше кликали все ж Шолудишиним. – Христос Воскрес, кумочко! – Валька поцілувала подругу в обидві щоки, на Дмитра уваги не звернула. – А на Богдасика твого, похресника мого, тьху-тьху, щоб не зурочив ніхто! – оскалилася білозубо до малого.

– Воістину Воскрес! – відповіла Тетяна. – І вам, кумочко, Христос Воскрес! – поцілувала Вальку тричі. – І тобі, Марійко, Христос Воскрес! – похристосалася і з другою подругою.

– Воістину Воскрес, Тетяно! – відповіла Марійка. – І тобі Христос Воскрес, – і собі тричі поцілувала Тетяну в обидві щоки.

– А що, кумасю, коли з міста прибула? – тихше спитала Тетяна Вальку, приймаючи з кошика вишиту хрестиком серветку й запалюючи свічку.

В її плетінці, крім паски, лежали ковбаса, масло, сир, сіль, хрін, крашанки… Як у всякої доброї господині.

– Я вчора – вечірнім, а Арсен – сьогодні пізно ввечері, якраз на всеношну встиг.

– Певно, роботи багацько має? – зирнула на красеня кума.

«Ото видно, що чоловік і язика не мочить у ту смердючу бурячанку, – майнуло в Тетяниній голові. – Стрункий, підтягнутий, білісіньке обличчя, гоструватий, без синяви, ніс… Щастить же комусь!»

– Так, саме перед Пасхою мав багато роботи, мусив до вихідних якісь важливі документи підготувати, – зашепотіла Валька, бо церковний хор уже наспівував величне:

– То й добре, що вспів, бо він цілий рік чекає на оті вранішні пасхальні розговини після всеношної, – шавкотіла містянка Валька. – А ти як, Тетяно? – тільки спитала, коли церковна братія рушила в їхній бік. – Ой, ідуть уже, – примовкла Валька, тож Тетяна не стала їй відповідати. Подумала: кума спитала про справи лише для годиться, насправді нецікаві вони їй, якщо так хутко відбігла від речі…

Над селом розлився лунастий церковний дзвін, що свідчив про велике торжество й сповіщав про час найважливішої в році служби Божої. Священик, хор і парафіяни зі свічками під отой передзвін рушили тричі обходити довкола церкви. Валька побачила й бабусю Дарину, що ступала в центрі братії й гідно виводила найскладнішу другу партію тропаря:

Після того, як паски освятили, ніхто вже коло церкви не гаявся – усі намагалися якомога швидше дістатися до хати. Тутешні жителі були переконані: прийти з церкви додому швидше за сусіда – то вельми добрий знак! От якщо ти після служби перший уступиш до хати, то в тебе й хазяйство цього року вестиметься краще, й городина вродить рясніше, ніж у сусіда… Тому більшість селян, долаючи шлях пішки, неабияк заздростили тим, що приїздили до церкви машиною.

От і тепер, коли Валька сідала в розкішне авто разом із чоловіком, бабусею та сином, дехто з односельців проводжав їх кривими поглядами.

«І скільки тим Яворівським добра того треба?!» – снували заздрісні думки.

Не розуміли завидники, що добро не лише на Пасху через найперше відчинені двері в хату входить. Воно навідується передусім у серця людей. Але туди його треба не забути впустити.

Валька запропонувала й Марійці під’їхати додому. Ось уже шостий рік подруга жила тільки з донечкою, але цьогоріч великодній сніданок захотіла розділити з матір’ю та бабусею, тому зголосилася під’їхати саме до їхньої хати.

– Мамо, а чому Пасха так називається? – спитав Максимко, ледве сів на заднє сидіння поруч із бабусею Дариною й тіткою Марійкою, що на своєму приполі вмостила десятирічну доньку Олену.

– Ого! – здивувався синовому питанню Арсен. – А й справді – чому? – перепитав, бо й сам не знав.

Валька сиділа спереду коло чоловіка, тож хутко обернулася, глянула на бабусю Дарину, мовивши:

– Пригадую, як і я вас про це запитувала, пам’ятаєте, бабусю?

– Ой, де там, дитино… Я такого вже не згадаю, – знітилася Яворівська.

А Валька пам’ятала. То було теж після всеношної, років із двадцять тому. Себто Валька мала більше літ, ніж її Максимко, коли питалася про Пасху. Та не секрет, що діти швидше доспівають, аніж їхні батьки. Розвій, бач!

Тоді бабуся повідала Вальці історію про вихід євреїв з Єгипту, де вони багато літ мучилися в рабстві. Господь мав намір вивести їх з неволі й оселити на іншій землі. Однак єгипетський фараон не забажав відпускати юдеїв: вони ж бо його робоча сила! Через це послав Бог на єгиптян аж десять страшних кар: вода почала обертатися на кров, сипав невблаганний руйнівний град, кружляла зграями сарана, що й донині дошкуляє, шкодить сільським посівам… А після того, як фараон однаково не відпустив євреїв, Мойсей попередив його про останню, найжахливішу, кару –