Із медом полин - Жанна Куява
Добре затямила те Рита.
Вона давилася розпачем, бо не знала, як зарадити печалі, що нагло, спорадично накочувалася на її голову, як у приказці сніг. Хлипала, примостившись між улюблених беріз, які височіли за хлівом і городом.
Чому знову до її рук трапила газета, в якій вичитала таку близьку до свого болю історію? Чому тоді, коли вона намагається не думати про свою гірку неміч, хтось ніби навмисне жбурляє в неї розповідями про такі самі проблеми й гризоти? А вона ж іще серця не згубила! Нехай чоловіки її кидають, та її душі вони не годні взяти з собою! І вона болить… та душа… Надто за дітьми. І то здебільшого за ненародженими. Такими, за яких думають дорослі. Жорстокі або безпорадні…
Безоглядно позбувшись несподіваної тритижневої вагітності, Маргарита силкувалася викинути скоєне з голови. Вважала: все мине, все владнається й забудеться. А там і кавалери один по одному занадилися до неї, розвіюючи нудьгу… І заміж вийшла… Гадала: з ким, з ким, а з Сашком має все вийти, бо ж молоді обоє! Та не так усе сталося…
І от сидить вона тепер поміж беріз сама й дає волю сльозам. Вони ж бо приховані. Може, якби з кимось поділилася своїм болем, то полегшало б. Але навіщо він комусь? У кожного й свого задосить.
Глибоко затяглася куривом, черкнула сірником, засвітила тьмяне світло над районкою і ще раз прочитала:
Рубрика «Долі людські»Не вбивай мене, мамо!
Сорокарічний Владислав дуже зрадів, коли довідався про вагітність дружини-ровесниці. Друзі теж вітали подружжя з важливим кроком, тиснули руку їхній дванадцятирічній донечці Марині: нарешті вона матиме братика чи сестричку. Єдині, хто не поділяв цієї радісної новини, а навпаки, засуджував та підсміхався з нерозважливої пари, були сусіди – Вадим із дружиною Орисею. Потомства в них не було.
«Поставити на ноги двох дітей у наш час! Та це ж скільки треба заробляти!? – переповідали їхні плітки Владиславові та Ніні знайомі. – Тут і двох нестатки діймають. А вони… Хіба то життя: від зарплати до зарплати?! Одну дитину так-сяк одягти-нагоду-вати спроможні, самі доношують речі десятирічної давнини, в гуманітарці вдягаються… Дивні якісь, нерозумні люди…»
Ніна, бувало, й задумувалася над переказаним, бо справді ледь перебивалися вони з чоловіком.
– Але ні, – заспокоювала себе. – Хай там що кажуть, а діти – найвища нагорода матері.
На хрестини з’їхалася рідня, прийшли друзі, сусіди. Усі старалися зазирнути в стареньке ліжко, з якого визирали очі маленької людини. А коли святкування скінчилося й усі порозходилися, то сусідка Орися чомусь не поспішала прощатися. Вона хазяйнувала на кухні: збирала брудний посуд, мила, витирала.
– Незручно мені, я й сама справилася б, – мовила Ніна до помічниці й помітила, що сусідчині очі в сльозах. – Що з тобою, Орисю? – розхвилювалася господиня дому.
А за мить почула несподівану відповідь:
– Щаслива ти, Ніно! У тебе діти…
Вона ж, коли побралася з Вадимом, через місяць теж дізналася, що вагітна. Але чоловік був проти народження дитини. Не роздумуючи, сказав: «Дитину заводити рано». І вже за кілька днів умовився в лікарні про аборт. Орися корилася чоловікові, тож мусила вчинити так, як велів. Бо тоді лише він приносив додому гроші.
Але вранці, збираючись до лікарні, жінка вельми знервувалася.
– Невже так боїшся? – здивувався Вадим. – Та мине час, і забудеш про те, що зробила!
– Не в тому річ, – тихо мовила Орися. – Мені сон наснився. Дівчинка… Вона просила: «Не вбивай мене, мамо!»
– Думаєш про це, от і ввижається, – сухо прокоментував дружинину оповідь Вадим. – Будуть у нас діти, не бійся.
* * *Ніна, втираючи сльозу, почула, що заплакала її донечка.
– Іду, моє сонечко! – метнулася в сусідню кімнату.
Орися ж тихо зачинила за собою вхідні двері…
На цім історія з районки скінчилася.
«Звичайна розповідь, така звичайна розповідь», – шаруділа думка в Ритиних скронях.
Раніше Крадуниха навіть не прочитала б її, не те що задумалася б над нею чи пройнялася б… А нині ллє сльози… Бо звичайною ця розповідь видасться хіба тим, кого оминули такі сльози…
Ритка досмалила, мабуть, шосту сигарету. Відчула, що нуд потроху відпускає, до того ж малася так, ніби виплакала все, що могла. Ще кілька хвилин роздивлялася на зорі, дочекалася, поки одна таки зірвалася з неба й метнулася в інший бік. Зраділа Маргарита, що встигла загадати бажання.
«Нічого не хочу, нічого-нічого, – шепотіла, йдучи стежкою до хати. – Тільки дитину, дитину, дитину…»
Вона вже доходила до веранди, як за яблунею, біля курника, помітила знайому постать.
– Вітьку, ти? Ну й нащо прийшов? – спитала нічного гостя.
– Ого, сердита ти стала, Квітко-Маргаритко, – Віктор наблизився.
Ритка зупинилася коло вхідних дверей, намірилася їх відчинити.
– Опше-то, життя несолодке випало! – відрізала.
– Та чи я так багато нагірчив у ньому? – Віктор і сам не розумів, кому поставив те питання – Ритці чи, мо’, собі?
– Ні, Вітьку, ти був найсолодшим у моєму житті! Тільки щось мені од цього, опше-то, не холодно й не жарко, – натиснула на клямку.
– Та зачекай, Ритко, я ж тільки спитати хотів, як ти? Що поробляєш після…
– …Після того, як знову стала жити сама? – обернулася до гостя. – Та добре! Я ж, опше-то, мало буваю сама, Вітьку, ти ж знаєш! Дружина хіба новин тобі не доносить? Що цього разу почув? Чи й справді просто так прискакав? – Маргарита наче вже й не поривалася до хати, присіла коло дверей, дістала пачку з сигаретами.
– Усе куриш…
– Угу, – тільки й мовила, затягаючись першим димовим кужелем.
