Із медом полин - Жанна Куява

ти б, тогово-но, на батюшку вчитися пішов? – так само несподівано запропонувала побожному чоловікові Марійка. – У нашому селі, сам бачиш, для чоловіків є тільки дві дороги: одна веде до церкви, друга – до горілки. Найчастіше, як відомо, обирають другу, а першу – хіба одиниці. Тогово-но, син Дарини Яворівської найперший з усіх наших односельців подався до семінарії… Дивне наше село, – зітхнула. – Виросло тут зо п’ять учительок (решта понаїздили), стільки ж медичок, десь дві продавщиці, по одному лісникові, ветлікареві, бухгалтерові, зоотехнікові, яким нема де приткнутися, бо ж колгосп розвалили… Добре, що декотрі ще на трактористів вивчилися, але й вони… хіба то хазяї? П’ють… Усі п’ють – молоді й старі… І нічого вже, тогово-но, не виправиш… А після Романа Яворівського, що вивчився на священика, ще, мабуть, троє… Ану-но, – взялася рахувати. – Ігор Бадрай, син лісників, Андрій Козюта, – Ольги-продавщиці, Сашко Дудчин – його батько бензином підторговує… О, оце троє хлопців ще тим шляхом пішли… І все. Ти можеш бути четвертим, Васю. Може, вимолиш долю дитині, – сіла на порозі, принишкла.

– Марійко, як дитина сама про себе не подбає, то ніхто замість неї того не зробить, – сів коло дружини. – Маємо дбати, щоб Оленка вчилася сприймати не так слова, як цінності, якими живемо з тобою… Переродиться наш рід, не хвилюйся, – усміхнувся Василь, обійняв дружину. – Так дивно, – задумався, – бо ж і до нас у колонію приїздив батюшка на ім’я Роман… Треба буде й собі познайомитися з тим священиком Яворівським. Може, він знайомий із моїм наставником? – почухав носа.

А за три місяці до другого Оленчиного дня народження селяни читали в районці:

«Жахливе й непоправне горе спіткало нашу дорогу подругу, однокласницю й куму Гайдук Марію – великодушну, людяну, завжди привітну, молоду дружину й матусю. Трагічно загинув її чоловік, 22-річний Василь Карпук, благородний, порядний чоловік, який понад життя любив свою сім’ю…

Чому покинув дружину з дворічною донечкою, Василю? Як же вони, слабкі та беззахисні, житимуть без тебе?

…Тільки-но одружилися, обжили чепурну й затишну оселю, засадили поля, господарство не згірш, як у людей, завели… Діждалися донечки Оленки, ненаглядної квіточки молодих тата й мами… Як не глянь, вона геть у татка вдалася… Тішилася Марійка радісним дивом і повторювала часто: «Добре, що татусева дівчинка: мо’, щаслива виросте, бо на батька схожа…»

Чорною хмарою, наче хусткою, покрило наше село горе. Нестямний розпач, зажура й співчуття вразили всіх. Бо як то жаль молодого й заповзятого господаря, що через дошкульне безгрошів’я був змушений податися до Москви на заробітки. Ще й мовив перед від’їздом дружині: «Ото поїду лише раз, підзароблю, а там, як ти й радила, Марійко, на священика вчитися піду…»

Ох-хох! Сказав і слова дотримав, бо таки не поїде більше на заробітки, що радше заробідками звуться… І не стане священиком. Відтепер молитимуться за татка й чоловіка дружина та донечка… Не судилося Василеві живим повернутися додому – життя безжально відібрала чужина: переходив дорогу, а з-за рогу вискочила машина-убивця. Звісно, нема кому поїхати до Москви, поборотися за правоту заробітчанина-поліщука, який переходив дорогу на зелене світло. Добре, хоч небайдужі люди допомогли доправити загиблого нелегала додому, щоб у рідній землі спочивав…

Плакали-ридали односельці. Надто бідкалися ті, чиї батьки, чоловіки, сини й досі на московських заробітках… Ой, а їх там із нашого села більше, ніж десяток!

В останню путь Василя проводжали всім селом. Не було жодного, хто б не втирав сліз, дивлячись на знесилену од горя дружину та крихітку Оленку, яка, не тямлячи, що відбувається, дзвінким голосом промовляла: «Тату, папа!» І махала ручкою вслід машині, що везла труну…

Висловлюємо жаль і глибоко сумуємо з приводу тяжкої втрати. Царство небесне твоєму Василеві, Марієчко. Безжальна смерть одібрала люблячого чоловіка й татуся, але він назавжди залишиться в нашій пам’яті добрим, живорадісним і вічно молодим.

Із щирим співчуттям подруги Валентина, Тетяна, Маргарита». Розділ дванадцятий (передфінальний)
Тетяна

– Що??? – Тетянині очі ледь не випали назовні, а в розкритому од здивування роті, що нагадував пересохлого через докучливу спеку курячого дзьобика, черствими крихтами позастрявали слова.

– Так, Тетянко, ти не глуха: я вагітна! – не чула себе з радощів Маргарита, плигаючи по кімнаті, як ото цибають у траві коники-стрибунці. І все повторювала, зазираючи у вічі подрузі: – Тетянко, Тетяночко, у мене буде дитинка! – трясла ошелешену товаришку за плечі.

Тетяна ще довго спостерігала за подружчиним тріумфуванням і не могла дійти тямки – чому Маргарита аж так радіє майбутньому байстряті?

– І хто батько? – спитала сухо.

– Батько? – Маргарита й не думала тепер засмучуватися. – Тож ти, опше-то, добре знаєш, Тетяно, хто.

– Петька-Бізнесмен? – перепитала Тетяна, бо всяке трапляється!

– А хто ж іще? Тетяно, та хіба, опше-то, не все одно? Мені однаково, хто батько, головне, що це сталося. Я так цього хотіла!

– Ну… ясно, – мовила Тетяна. – Я рада за тебе, – докинула без надмірного захвату і вийшла геть із кімнати.

Споночіло. Молода Шолудиха сіла на лавчині біля колгоспного будиночка, що в ньому ось уже багато літ поспіль проживала весняні, осінні, а почасти, якщо буряк заростав буйним бур’яном, і літні тижні. Невеличке білоруське село стало для поліських заробітчан другою домівкою. Тут їх уже знали всі місцеві жителі, що відзначалися невеликою охотою до фізичної праці. Віталися, комусь радо всміхалися, когось у гості запрошували, товаришували, а від інших, бувало, й голови відвертали. Бо хто ж приятелюватиме з такими, що відбирають у сімей чоловіків? Чи й навпаки. Не секрет, що частенько й чоловікам з України западали в око білоруски, охочі фай-ненько й подовгу відпочивати. А ніч, як відомо, парує…

Тетяна вийшла побути на самоті, поплакати. Знала: ніхто не візьметься перевіряти, куди вона пішла. Бо ясно було: те, що робить Тетяна, не обговорюють, не вивіряють і, звісно ж, не гудять. Як пішла, то, значить, так треба.

«І чого