На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук
Завмер у тій першій темені, яка за кілька хвиль мала стати звичайною ясною, супокійною ніччю; подумалося, що з неї виступить зараз назустріч Настка, що підійде до нього близько, а може, й завітає в його серце, як у свій дім. І стоятиме він тут на пагорбі, коло церкви, доки не висохне і не стане отаким сухим сутінком, можливо, й оранжево-синім — чорна хвиля у ньому хитнулася, і йому захотілось утекти від дівчини, яка так сміливо збиралася відчинити йому груди і вступити в нього, як у власну хату. Відтак побачив він посмішку в дівчини, і здалося йому, що то погордлива, а може, й зневажлива посмішка.
Дядько вже давно сховавсь у темені, що заступила оранжево-сині сутінки, і аж тепер отямився Яків і захотів побігти дядькові вслід, щоб учетверте розказати йому свою історію, додавши, що дівчата, які йому привиджувалися вночі, зовсім голі були…
Дома не мав він сестер, а тільки братів, мати його була стара і висохла в тріску, і не вважав він її за жінку, та й як можна вважати за жінку рідну матір? Жінки жили за парканами, вони наповнювали сусідські будинки й вулиці, вони виглядали у віконця, а також з-за плотів, вони раптово виходили назустріч з порожніми відрами, вони мали дивні очі і розтинали хлопця тими поглядами; він блід, білів і вицвітав, кров у ньому переставала струмувати, і ледве рухав він ногами, тоді як руки його висіли, наче батоги, — немічний і кволий робився. Вночі плоть його розріджувалася, йому снився глек молока, і плескало те молоко у темно-синє, майже чорне повітря. Після того знову струшувалося тіло від омерзіння, і починав плакати він, бо довкола вигецували голі юні тіла, а йому до них уже й інтересу не було. Здригався від гострого холоду, що обпікав тіло, і прокидався мокрий: полегшене зітхання викочувалося йому з грудей: не на тому зеленому лугу він був і немає навколо нього анікогісінько!
Так тяглося місяцями, і ось після однієї надто вже бурхливої ночі він встав зовсім білий, наче стіна, десь такий, як те пролите у ніч молоко, вдягся тремтячими руками, спробував умитися, але вода йому здалася суха, як пісок. Тож не втерся він, а пішов на вулицю, не бачачи на ній ані однієї з тих, хто ніс порожні відра, виглядав у вікно чи з-за плоту; не побачив він і Настки, яка, уздрівши його з-за плоту, аж пальці на вуста клала. Ішов простоволосий, забувши вдома й шапку, дивився на світ тонкими щілинками очей і дихав зовсім сірим повітрям, бо сам із білого вже сірий став; сіре небо він побачив над головою, коли підходив до Печерського монастиря, і ненароком подивився вгору. Тоді застукав у хвіртку монастиря голосно й відчайно. Воротним тоді виявився Єремія, тож перший і вислухав Якова саме він.
— Диявол тебе мордує, — сказав Єремія поважно. Нещодавно він причастився Прохорового питва і світ бачив довкола себе чорний. — Коли не даси відсічі, замордує тебе і в пекло трутить…
— Господи боже! — вигукнув злякано Яків.
— Диявол оселисько має перш за все в жіночому тілі, — сказав Єремія: перепив він сьогодні Прохорового напою і здалося йому, що вогонь із пекла бачить. — А через жінок він найбільше нас і мучить.
— Що ж мені вдіяти, отче? — з розпачем заламав руки Яків.
— Богові треба себе віддати, — мовив, дивлячись у землю, Єремія. — День і ніч молити його про помилування.
— Але я й так забагато молюся, — сказав юнак. — І не пізнав іще полегші.
— Значить, неправильно молишся, коли змагає тебе диявол, — сказав Єремія. — Затям твердо: жінка — це вмістилище нечистого. Перший гріх вона сотворила, і прокляття на людей через неї впало.
— Але є жінки порядні й добрі! — несміливо сказав Яків.
— Нема порядних і добрих! — зашипів Єремія. — Облудні вони, брехливі й нечисті. Хіба ти не сказав, що жахають вони тебе?
— Це правда, отче, — відповів Яків пригнічено.
— Тож тікати від них треба, — бурмотів і далі Єремія, від цієї розмови тішився він, бо так від смутку рятувався, що наслало йому Прохорове питво. — Від цього світу тікай: брехливого, облудного й невиносного. Іди до нас, і пізнаєш святу істину, полегші великої зазнавши…
Стояв перед Яковом, що Іоанном мав стати, чорний, зігнутий, з поглядом блискучим, але й темним, і показував перстом у бік монастиря. Отож, покликаний тим перстом, рушив Яків туди, щоб забути світ і всі приваби його, щоб забути імя власне і пристрасть свою непогамовану. Там, за спиною, лишалися вулиці й будинки, повні істот у довгих одежах і з довгим волоссям, з очима, що розтинали його серце, з тою силою притягальною, якій не міг опертися: вони були як вогонь манливий, в якому згоряють нерозважні метелики; вони — повні чару, від якого все тіло сковує, вони — прегарні, але краса їхня тільки для того і є, щоб зманити й погубити. З такими думками входив у монастир Яків той, що вже трохи Іоанном став; думав він, що так наближається до бога, але саме від бога тікав. Забув і він, і Єремія, котрий його з пуття збив, що жінка так само богом сотворена істота, що жінка з’явила сина божого, і його, і Єремію, що жінка володіє вищою таємницею народження, а тим самим життя утримує у світі. Забули вони, що хоч Єва і зірвала заказаний плід, укусив його все-таки Адам, і що богові угодне було те дійство, щоб людське плем’я землю заселило. Вона, жінка, — як земля наша всеплодюща й багата, і хоч гріх і вона сотворяє, більше грішить усе-таки чоловік — це він убиває, нищить і топче. Любов у неї бог засіяв, а коли живе любов у ній — не
