Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
— Одчепись, Охрiме, не займай мене! — пробубонiв спросоння Струк.
— Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чуєш хiба, як Шарка гавкає? - I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився.
— Га? шо? шо там таке?
— Шарка гавкає.
— Шо?
— Шарка гавкає, я тобi кажу.
— Гавкає, кажеш?
— Аж заливається.
— Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибi їй!.. I впав сонний.
— Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опiвнiчна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!..
А Шарка тим часом гавкала дужче, i Стручиха вже й справдi починала цiкавитися нею. Не дiждавшися Мусiя, вона, як була боса й роздягнена, так i вискочила з хати.
У дворi не було нiкого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче i побiгла до перелазу на тiк. Стручиха й собi за нею. Шарка зiп'ялася на перелаз i гавкала туди.
Стручиха зазирнула на тiк. I там нiкого. Скирти хлiба чорнiли серед току, як i попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. I вiдразу Стручисi здалося, що там з-за скиртiв, коло клунi, чи що, блиснув якийсь огник… Сiрник, може, хто засвiтив абощо…
"Злодiї хлiб крадуть", — подумала жiнка i прожогом ускочила в хату.
— Уставай, проклятий лежню! Злодiї…- Вона вхопила чоловiка за ноги i в один мент iстягла його мало не зовсiм з полу. Вiн ураз прокинувся з такої несподiванки:
— Тю, дурна! Чого ти?
— Злодiї хлiб крадуть.
— Ну?! — Вiн так i похолов.
— Чого став? Бiжи швидше!
Вони вискочили вдвох з хати i кинулися до перелазу.
Замiсто злодiїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як вiн вибивався з-пiд стрiхи i червоними пасмами бiг по солом'янiй клунi.
— Рятуйте, люди добрi!.. Пожежа!.. — крикнув Струк i кинувся на тiк. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз i впав. Устаючи, вiн чув, як його жiнка гукала вже в Сивашевому дворi: "Рятуйте!" — i грюкала в вiкно, аж шибки бряжчали. Потiм побiгла вулицею, стукаючи в вiкна i кричачи: "Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!.."
Струк тим часом пiдбiг до клунi. Увесь заднiй рiг її вже горiв, палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж пiдбiгши до полум'я, Струк зрозумiв, що не може нiчого зробити, бо прибiг з порожнiми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хатi вiдро, збудив дочку й наймичку, що спали в сiнях.
Тим часом Денис та Зiнько, прокинувшися вiд Стру-чишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши на тiк, вони побачили на своїй клунi одсвiт од Струкової пожежi i подумали спершу, що горить їх власна клуня. Але, надбiгши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашiв та Струкiв, що були мiж двома клунями, видко було наскрiзь од пожежi на току в сусiди. Похапавши вiдра з водою, брати кинулись до Струка.
Прибiгли на пожежу разом з ним i вихлюпнули на вогонь усi троє по вiдру води. Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дужче, ясно осяваючи тiк, двори, вулицю. Провулком, вулицею й городами вже скрiзь збiгався народ, збудившися вiд Стручишиного лементу. Бiльша частина бiгла з вiдрами, хто з сокирою, а хто й з порожнiми руками. Почався крик, плач, метушня. Дехто метнувся по пожарку. Стручиха бiгала й- голосила. Струк ходив од чоловiка до чоловiка й благав:
— Люди добрi, порятуйте! Там же мiй хлiб!.. I на току хлiб! Ми ж у старцi пiдемо!..
Але що могли зробити цi люди? Бiгали, носили вiдрами воду, хлюпали на вогонь, а вiн горiв усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро вiн до неї доторкався. Пожарки все не було.
Тим часом Денис кинув гасити, бо вже й без нього народу товпилось багато, та й сiпнув свата Манойла за рукав:
— Треба палiїв шукати. Це неминуче пiдпал. Горiло так ясно, що скрiзь було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко де слiдiв. Бiля самої клунi вже нiчого не можна було розiбрати, бо скрiзь позатоптували люди. Вони вiдiйшли трохи далi — Денис до городiв наниз, а сват Манойло до садка — i почали придивлятися.
— Ось! Ось! — крикнув ураз Манойло. Денис пiдбiг до нього. На сирiй вiд осiнньої вогкостi землi виразно витискалися слiди пари городянських чобiт на кривий копил, з високими корками.
У Дениса й очi засвiтились, як вiн побачив їх. Вiн побiг додому i принiс лiхтар. Пильнуючи слiду, пiшли за ним аж до перелазу в Струкiв садок. Зазирнули через перелаз — слiд i там. Денис, поспiшаючись, перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струкiв садок, тодi Сивашiв i нарештi перелiзли на Сивашiв тiк. Слiд iшов через тiк наче до ворiт, що були з току в провулок, але тодi виразно завертав до Сивашевої клунi, обходив її кругом i зникав перед ворiтьми з неї. У клунi хлiба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що вiн замiсто замка заложив кiлок. Тепер кiлочок було витягнено, — видко було, що ворота вiдчинювано.
— Бачите? — пошепки казав Денис. — Вiн тут. Хотiв утекти ворiтьми в провулок, та, мабуть, або нас з Зiньком на току побачив, або вже люди провулком бiгли, дак вiн завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви бiжiть людей кличте!
Манойло побiг, а Денис накинув знову ворота i заложив кiлком. Вiн був цiлком певний, що пiймав злодiя, i боявся, щоб той, одразу вихопившися, не втiк у його з рук.
Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловiка п'ять людей.
— А що? Де? Як? — питалися всi.
— Тут вовчик! Пiймався! — казав Денис. — Увiходьте обережно, щоб не вискочив.
Не дуже вiдчиняючи ворота, всi поввiходили i знову їх зачинили. Тодi почали обдивлятися скрiзь у клунi. Нiкого не було видко.
— Шукайте в соломi! — сказав Денис. — Свiтiть лиш!
Почали розкидати солому, топтатися по нiй, — нiкого не було.
— Що за знак? — здивувалися люди. — Отже, чи не помилився ти, Денисе?
Але Денис певний був, що не помилився.
— А от ходiм туди! — сказав вiн i повiв людей у найдальший куток, де теж лежала купа соломи. Манойло присвiтив, а Денис одкинув верхнiй шар соломи. Перед шукачами зачорнiла людська спина й голова. Чоловiк лежав ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.
— Ану лиш уставай! — крикнув Денис i вдарив невiдомого чоботом у бiк.
Той здригнувся, але не встав.
— Треба його звести, — сказав Тонконоженко i вдвох iз Денисом ухопив чоловiка пiд груди, зводячи його
