На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк
Коли сестра робить наступний обхід по вагону, я затримую віддих так, що кров шугає в голову. Обличчя в мене червоніє, його зрошує піт. Сестра зупиняється,
— Вам боляче?
— Еге! — стогну я. — Раптом заболіло.
Вона дає мені термометр і йде далі. А я недарма вчився в Кача, тепер я знаю, що робити. Ці солдатські термометри не розраховані на досвідчених вояк. Слід тільки загнати живе срібло вгору, воно застрягне в тоненькій рурочці й уже не падатиме.
Я засовую термометр під руку навкоси вниз, легенько вказівним пальцем постукую по ньому, а тоді перевертаю. Виходить 37,9. Та мене це не задовольняє. Запалюю сірника і, дотримавши поблизу термометр, доводжу стовпчик до 38,7.
Коли сестра повертається, я щосили надимаюсь, уривчасто дихаю, втуплююся в неї виряченими очима, неспокійно кручусь і шепочу;
— Я більше не можу терпіти…
Вона записує моє прізвище на папірець. Я певен, що гіпсу мені без нагальної потреби знімати не будуть. З поїзда нас висаджують разом — Альберта і мене.
Ми лежимо в католицькому лазареті, в одній палаті. Нам дуже пощастило, бо католицькі лікарні славляться дбайливим доглядом і добрими харчами. Лазарет геть заповнений пораненими з нашого поїзда, серед них є й дуже важкі. Сьогодні нас іще не оглядають, бо тут замало лікарів. Коридором раз у раз провозять низенькі візки на гумових коліщатках, і завжди на такому візку лежить хтось випростаний. Мабуть, до біса незручно так лежати, хіба що як чоловік спить мертвим сном.
Ніч минає неспокійно. Ніхто не може заснути. Вже над ранок ми трохи задрімали. Та я прокидаюся від світла. Двері розчинені, з коридора чути голоси. Інші поранені теж прокидаються. Один із них, що лежить тут уже кілька днів, пояснює нам, у чому річ:
— Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.
Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але у нас болять усі кістки, болять голови.
— Яке безглуздя, — кажу я. — Саме коли ми ледве поснули…
— Тут, нагорі, лежать легкопоранені, ось вони і вважають, що так треба.
Альберт стогне. Я спалахую з гніву і кричу:
— Та замовкніть там нарешті!
За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.
— Зачиніть двері, сестро, — каже хтось із поранених.
— Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву, — відказує вона.
— Але ми хотіли б іще поспати…
— Молитися краще, ніж спати. — Вона стоїть і безневинно всміхається. — До того вже сьома година.
Альберт знову стогне.
— Зачиніть двері! — гаркаю я.
Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.
— Але ж ми молимось і за вас.
— Дарма! Зачиніть двері!
Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.
— Рахую до трьох, — кажу. — Коли за цей чає вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.
— I я теж, — озивається ще один поранений.
Я рахую до п'яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.
— Зачиніть двері! — галасуємо ми.
Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.
— Безбожники! — цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.
Ми перемогли.
Опівдні приходить інспектор лазарету і дає нам чосу. Він лякає нас в'язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий, — звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?
— Хто кинув пляшку? — питає він.
Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:
— Я!
Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Всі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.
— Ви?
— Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.
Він говорить як по писаному.
— Як вас звати?
— Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.
Інспектор іде з палати.
Усі аж палають з цікавості.
— Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.
Він шкірить зуби:
— Нічого! Я маю довідку про неосудність.
Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.
— На фронті, — розповідає він, — я був поранений у голову, і мені видали свідоцтво, що часом я не можу керувати своїми вчинками. Відтоді мені море по коліна. Мене не можна дратувати. Отже, мені нічого не зроблять. Нехай той начальник унизу трохи показиться. А зголосився я через те, що мені сподобалось, як кинули пляшку. Коли вони завтра знову відчинять двері, ми швиргонемо їм ще одну.
Усі щиро тішаться. Вкупі з Йозефом Гамагером ми можемо утнути найризикованішу річ.
Потім за нами приїздять безгучні пласкі візки. Бинти в нас поприсихали. Ми ревемо, наче бугаї.
У нашій палаті лежать восьмеро. Найтяжчий стан у Петера, хлопця з чорним кучерявим чубом, у нього складне поранення — прострелені легені. Поруч із ним лежить Франц Вехтер із розтрощеною рукою, спершу він виглядав непогано. Проте на третю ніч він гукає нас, щоб ми подзвонили, — йому здається, що з рани тече кров.
Я чимдуж натискаю на дзвоник. Але нічна сестра не приходить. Увечері ми завдали їй багато клопоту, бо нам усім зробили перев'язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий — не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати і грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.
Ми чекаємо. Тоді Франц каже:
— Подзвони ще.
Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.
— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я. — Бо ми можемо знову дістати прочухана.
— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло?
Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у
