На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

Між нами стоїть клітка, в якій колись жив папуга. Ми взяли ту клітку для кішки. Кішку ми веземо з собою, вона лежить у тій клітці перед мисочкою з м'ясом і муркоче.

Повільно котяться машини дорогою. Ми співаємо. Позаду, там де зосталося вже зовсім залишене село, снаряди здіймають фонтани землі.

Через кілька днів ми виступаємо, щоб зайняти новий населений пункт. Дорогою нам зустрічаються біженці, яких виселили звідти. Вони тягнуть із собою своє майно — на тачках, у дитячих колясках чи просто на спинах. Постаті зігнуті, на обличчях — скорбота, розпач, поспіх і покора. Діти чіпляються за руки матерів, часом малят веде трохи старша дівчинка, а ті, зашпортуючись, чалапають за нею і весь час озираються назад. Дехто з них тримає в руках якусь жалюгідну ляльку. Минаючи нас, усі мовчать.

Ми йдемо похідною колоною, адже французи не обстрілюватимуть села, з якого ще не вийшли їхні люди. Та ось за кілька хвилин уже виє повітря, земля двигтить, лунають зойки — снаряд влучив в останню машину нашої колони. Ми кидаємося врізнобіч і падаємо на землю, але ту ж мить я відчуваю, що напружена увага, яка завжди примушувала мене, хоч і не свідомо, правильно поводитись від вогнем, раптом зникла. В голові спалахує думка: «Пропав!» Це викликає в мене задушливий, гидотний страх. А за мить щось ляскає мене, наче батогом, по лівій нозі. І зразу ж я чую, як десь поруч скрикує Альберт.

— Альберте, вставай, вставай! — кричу я, бо ми з ним лежимо нічим не захищені, на рівній місцині.

Заточуючись, він підводиться й біжить. Я тримаюся біля нього. Нам треба перебратися через живопліт, вищий за нас. Кроп чіпляється за гілки, я хапаю його за ногу, він голосно зойкає, та я підштовхую його, і він перелітає через загорожу. Одним стрибком я лечу за ним і падаю в воду — за живоплотом виявився ставок.

На обличчя нам поналипали ряска й твань, проте схованка у нас чудова. Ми заходимо у воду аж по шию. Зачувши виття снаряда, ми пірнаємо з головою.

Пірнувши так разів із десять, я відчуваю, що з мене досить. Альберт теж стогне:

— Ходімо звідси, бо я впаду і втоплюся.

— Куди тебе поранило? — питаю я.

— Здається, в коліно.

— Ти можеш іти?

— Начебто можу.

— Тоді гайда.

Ми дістаємося до рівчака, що тягнеться понад шляхом, і нагинці біжимо по ньому. Вогонь нас доганяє. Шлях веде до складу боєприпасів. Якщо той склад вибухне, від нас не знайдуть навіть гудзика. Тож ми змінюємо план, звертаємо з дороги й біжимо просто в поле.

Альберт починає відставати.

— Біжи, я дожену, — каже він і падає на землю.

Я шарпаю його за руку, щосили торсаю.

— Вставай, Альберте, якщо ти зараз отут ляжеш, то вже не встанеш. Ходімо, я тебе підтримуватиму.

Нарешті ми добуваємось до якогось невеличкого сховища. Кроп падає, і я перев'язую його. Куля влучила йому трохи вище коліна. Далі я оглядаю себе самого. На штанях у мене кров, на руці теж. Альберт перев'язує мені рани бинтами із своїх пакетів. Він уже не годен поворухнути ногою, і ми обидва дивуємось, як ми взагалі змогли сюди доплентатися. Це, звичайно, тільки через страх; ми втекли б звідти, навіть якби нам відірвало ступні, бодай на обрубках, але втекли б.

Я ще можу якось повзати і підкликаю віз, що їде поблизу. На ньому повно поранених, нас теж беруть туди. Санітар, що супроводить поранених, вганяє нам у груди протиправцевий укол.

У польовому лазареті ми з Кропом улаштовуємо так, щоб лежати поряд. Нам приносять ріденький бульйон, ми жадібно з'їдаємо його, хоч і зневажливо кривимось, адже ми звикли до кращого; проте голод нас змагає.

— Тепер, Альберте, нас відпустять додому, — кажу я.

— Можливо, — озивається він. — Аби ж я тільки знав, що саме зі мною.

Біль дужчає. Під бинтами пече наче вогнем. Ми п'ємо воду, п'ємо склянку за склянкою.

— Чи набагато вище коліна мене поранено? — питає Кроп.

— На добрих десять сантиметрів, Альберте, — відповідаю я.

Насправді там не більше трьох.

— Ось що я надумав, — каже він трохи згодом, — якщо мені відріжуть ногу, я вкорочу собі віку. Не хочу шкутильгати по світу калікою.

Так ми лежимо, думаємо й чекаємо.

Увечері нас несуть до «різницької». Злякавшись, я гарячково починаю обмірковувати, що робити, адже всім відомо: у польових лазаретах лікарі ампутують руки чи ноги, не довго думавши. При такій кількості поранених це простіше, ніж старанно латати людину. Я згадую Кеммеріха. Нізащо не дозволю себе хлороформувати, хай навіть мені доведеться не одному розчерепити голову.

Та все гаразд. Лікар длубається в рані, аж мені в очах темніє.

— Не придурюйтесь, — лається він і знову мене шматує.

В яскравому світлі його інструменти виблискують, наче ікла хижих звірів. Біль уже такий, що несила терпіти. Двоє санітарів міцно тримають мене за руки, але одну я висмикую і вже збираюся зацідити лікареві в окуляри, але він помічає це і відстрибує вбік.

— Хлороформуйте цього поганця! — люто кричить він.

Я миттю затихаю.

— Пробачте, пане лікар, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.

— Отож-бо, — буркає він і знову береться до інструментів.

Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплююся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.

Нарешті він видобуває з рани металеву скалку і кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:

— Завтра вас відправлять додому.

Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.

— Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.

Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:

— У тебе їх ще багато?

— Ще ціла жменя, — кажу я, — і в мого товариша, — я показую на Кропа, — теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.

Він, звісно, відразу зметикував,